Сергій Пантюк

pantykНародився 10 лютого 1966 року в с. Сокілець Дунаєвецького району Хмельницької області.

Закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту.

Мешкав у Чернівцях та Хмельницькому, з 2004 р. – в Києві.

Автор поетичних збірок «Таїнство причастя» (Київ, 1994), «Тінь Аріяни» (Чернівці, 1994), «Храм характерників» (Чернівці, 1996), «Володар вогню» (Чернівці, 2000), «Цілунок блискавки» (Донецьк, 2002), «Босяцький калфа» (Київ, 2003), «Босяцький калфа. Вибране» (Київ, 2005); «Смак Бога» (Київ, 2009) «Соло для дримби» (Київ, 2012); роману «Сім днів і вузол смерті» (Київ, 2007); збірки малої прози «Як зав’язати з бухлом і курінням» (Київ, 2009), роману “Війна і ми» (Київ, 2012).

2010 року вийшла книжка поезій для дітей «Неслухняники».

Публікувався в часописах та антологіях «LI-terakt», «Іменник», «Протизначення», «Вигране», «Золота пектораль», «Сновиди», «Одкровення в кафе «Пегас», V.I.P. Іронічна поезія» та інших.

Лауреат міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1993), Всеукраїнського мистецького фестивалю «Лір» (1995), дипломант Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя» (2003). Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова» у номінації «Вибір видавців» (2009, 2011).

Поетичні тексти перекладалися англійською, болгарською, грузинською, італійською, німецькою, російською, румунською, сербською, хорватською та французькою мовами.

Видавець. З листопада 2011 р. – секретар Національної Спілки письменників України по роботі з молодими авторами, координатор проекту www.ualit.org.

Зі збірки «Смак Бога»(2009)

 

Різдво у Сокільці

У римі цій незримі ми,

Ніхто на кросна не покличе,

Хіба що янгол до обличчя

Торкнеться теплими крильми.

Сопуть загойдані громи,

На подра знесені в долонях,

Немов лелека, сивий сонях

Ледь дибає за ворітьми.

Дзеґарка вітер надломив,

І тіні довшають, і душі

За ними тягнуться, і дуже

Дорога добра за саньми!

Й порахувавши до семи

(Колядникам і цього досить!)

Творець укотре проголосить

Ратифікацію зими.

Бо і в зимі незримі ми,

І мов зима, незримі ми…

 

Чарівник і я без цукру

Ввічливі чарівники

приходять без попередження,

щоб розпіарити свою

пришелепкувату правду.

«Ти – попіл просіяний,

просвітлений камінь

чи сіль… –

каже мій чарівник. –

А хочеш бути цукром?»

Я, звичайно, налив йому,

а потім порадив запхати

отой дивотворний патичок

якомога глибше.

«Та нехай я кандидат на попіл,

і камінь, трохи присолений…

Але я не цукор, не цукор,

ти чуєш, падло казкове!»

Я ніколи не стану цукром,

навіть чортовим рафінадом,

бо, на відміну від каменя,

він не здатен постійно виламувати

гнилі й керамічні зуби.

А ще – його лижуть і смокчуть…

О, мало не забув!

На солонім попелі,

поміж каміння,

колись проросте

чимало всілякої хрєні

на кшталт пальмочок і любистку.

 

Сонет для Війона

Сумнівний тур – від щастя до Парижу,

Бо нам до дна. І навіть глибше дна.

Мадам, ви недоречна і чудна!

Ага, ви – смерть? Так це ж не вдивовижу!

Я й сам запав на либу вашу хижу,

Бо з цього боку – хрін і ні хріна,

Хіба до крику зтончена струна,

Яку навзліт від серця відчикрижу.

Піском в очах і вітром на зубах

Проскреготіти чи прошелестіти,

Допоки світ ціаном не пропах.

Ви марите. Які до біса квіти?

Це постріли. І тут нема невдах,

Готових від розкаяння згоріти!

* * *

Тетянці

Коли мій ангел

присяде поруч і промовить:

«Звиняй, старий, але пора…»,

торкнись мого чола,

кохана,

моїх очей

і неодмінно – вуст.

А згодом ти знайдеш

у себе на долоні

лінію моєї вічності…

 

Зі збірки «Соло для дримби» (2012)
* * *

Із прорису блискавки вирине птах,

Відміряє віру і волю означить.

А попри запечену кров на листах,

На тебе спадає прозріння відьмаче.

І ти пориваєшся вкотре іти

Бридким буреломом, гірким градобоєм,

І тулиш до губ божевільні світи,

Й ведеш перемовини з вітром і болем…

* * *

Не кожна смерть пронизує туман,

Не кожен поцілунок гріє шкіру.

Хапай зубами, кров’ю обіймай

Свою довіру, скурвлену допіру!

На битих снах і склеєному склі

Ще затремтять безтрепетні примари.

Твої голоблі, весла і граблі

Давно вітри зальотні поламали.

І клени, безнадійно золоті,

Осіння міль на клаптики погризла.

У сивій мряці, мов у кислоті

Втрачає теплі обриси вітчизна…


Соло для дримби

Борисові Гуменюку

Нас нема на зорі, де зима на порі,

Де Говерлу розводять на сум дримбарі,

Щоб з небес проросли фотокартки старі

Схроном три на чотири.

І хлопчисько із томиком Екзюпері

Відлітає у вирій.

Де царює Горох, не постане горіх,

І смоктатиме гріх похребетних своїх,

Ну хіба ще вогонь ампутує від ніг

Розгодовані гирі.

Та свербить навіжено позлітка доріг

В незамиренім вирі.

Так душа поривається чхати на культ

І шукає шпарини між крапель і куль,

І не ґвер прилипає до пальців, а пульт –

Бог тісної квартири,

Де кохання фінал – не орґазм, а інсульт

Плюс ерозія шкіри.

І тому я нап’юсь. Я мовчати боюсь,

Відґаптована доля, мов мамин обрус

І тремтять у парфумах Марусь і Ганусь

Чужинецькі сортири.

Та тусуються краєм Бандера і Стус –

Кличуть Русь до сокири!

 

Із майбутньої збірки «Мовизна»

Народження озимини

Пам’яті П.І.Свідера

Кажу собі так: це нащадки зерна.

Займати їх зась, бо і так гонорові!

У слові моєму вмирає зима,

Стікаючи правдою чистої крові.

Обдихує мрякою сонячний пес

Брунатну стежину й проталину сіру.

І мною земля дістає до небес,

Зелено здираючи втомлену шкіру.

Лелече мереживо вмовчаних фраз

На обрії в коло магічне вплелося:

Аби не зростали хрести замість нас,

А тільки – колосся…

 

Мовизна

Пізня осінь – холодна росінь,

Діамантова ворожба.

Поділяю себе ще й досі

На диктатора і раба.

Долерізом між файно і кльово

Перший сніг на долоню запав.

О, Покрово моя паперова!

Незборима моя УПА!

Відірветься чи знову доточиться?

Бог не відає – світ не зна…

І бринить на усмішках діточих

Гіпервічна моя мовизна.

* * *

На біле лягає грачиний петит.

Це начерк. Це натяк на той краєвид,

Просіяний окрізь три безлічі сит

Замріяним Богом.

Давно я собі – як поет – остогид,

Над римами гнусь, мов над золотом жид,

І в тишу вростає бездонний мій скит

Вікном і порогом.

Як тепло і солодко в царстві сновид!

Повзеш аскаридою між аскарид,

начхавши на сув’язь планет і планид,

Без титли й дороги.

Та сіється сонце, пекуче, як стид,

На спраглий мій меч і подовбаний щит,

Невже лиш мені все це блядство болить,

А вам – анітрохи?

 

Два тривірші

***

Мов дитятко у пошуках циці,

Заблукало пухнасте літо.

Озирнулось – довкола грудень…

***

Вже й стежини,

якими ходили діди,

відлетіли у вирій…

 

24 години. Лагідно

Північ півняча,

ніч нічия,

світанок

стишує

свій танок,

ранок

поранено

рине

угору,

старі

циферблати

рвучи.

А після

полудня –

полундра! –

котиться

довгий

день.

Безодня

без дниська

Дніпра

і

Дунаю.

Ура!

Я все знаю:

попереду

вечір

увічливий,

вічний.

Не відчай,

а до-чай,

після-чай…

Тепло,

цілУнково,

гаряче,

ніжно…

Сумно?

Ні!

Кажу ще раз:

ні!

Сьогодні

це тільки

наша

ніч.

Ніч!

Ніч!

Ні-і-і…

ч-ч-ч!!!

І мовчатимуть

півні

аж

до третього

Сонця…


Новини партнерів