Борис Ґудзяк: Ми покликані чутися гідними, бути гідними і гідно діяти

13.09.02_Lekzia Gudziaka u novomu korpusi_PaD (36)Майже рік тому Собор паризької Богоматері, який уміщає до трьох тисяч осіб, був заповнений вщент — на інтронізацію єпископа Бориса Ґудзяка у Париж з’їхалися паломники з України та усього світу.  Цього року менш, ніж за місяць Нотр-Дам де Парі знову збере тисячі українців — 17 листопада тут відбудеться поминальна відправа за жертвами Голодомору. А за день до того, у містечку Санліс, де жила колись королева Франції Анна Ярославна, відчиняться двері нової церкви УГКЦ. Храм Святих Бориса і Гліба українська Єпархія святого Володимира в Парижі на чолі з єпископом Борисом Ґудзяком придбала нещодавно.

Про те, як перетворити покинуту церкву на центр національного паломництва, про розуміння людської гідності та участь кожного у позитивному творенні проекту України ми говорили  із владикою Борисом у Києві, за день опісля традиційного Благодійного бенкету Українського католицького університету.

«Санліс має стати місцем українського паломництва»

— Пригощайтесь, — владика Борис простягає невеликий паперовий пакунок зі смаколиками. Витягаю звідти печиво з маком. Владика обирає для себе бізе. Ми сидимо на лавці у сквері, неподалік Контрактової площі. Тут людно — на диво теплий осінній день багатьох виманив на свіже повітря. Перехожі звертають увагу на одягненого у чорну рясу владику Бориса.

— Владико, розкажіть спершу про культурний центр Анни Ярославни, який має бути створений при церкві у Санлісі.

— Концепція центру не буде нав’язана єпископом, а буде формуватися гуртом – вірними з нашої єпархії та гостями з України, — під час розмови владика дивиться відкрито, прямо в очі співрозмовнику. — Що ми маємо там робити, ми будемо вирішувати, враховуючи думки українців. 16 листопада ми вперше спільно помолимося там. Після богослужіння відбудеться робоча нарада, яка розпочнеться презентацією певних гіпотез, включно з архітектурними пропозиціями. Після півгодинної презентації всі присутні поділяться на невеликі групи, в яких кожен матиме нагоду висловитись, як він бачить діяльність культурного центру Анни Ярославни: з перспективи Києва, Львова, Канади, Америки, Франції.

Не секрет, що реальним стимулом для придбання цього храму став жест львівських підприємців — друзів УКУ, які склали 150 тисяч євро на купівлю цього будинку. Пізніше долучились інші люди з різних країн — так ми назбирали 203 тисячі євро. Для мене важливий не стільки сам будинок, а радше місце для спілкування. Ми це робили в УКУ на львівському регіональному рівні. Тепер я хотів би, щоб аналогічна динаміка розгорнулася у Парижі.

Ми маємо певні концепції — ким є український емігрант у країнах західної Європи. Анна Ярославна, яка була фактично першою емігранткою з України, стала королевою Франції. Ця її спадщина дає нам нагоду думати по-іншому. Мусимо піднімати планку окремими прецедентами.

— Хто братиме участь у обговоренні концепції центру?

— Кожен, хто забажає і приїде 16 листопада у Санліс. Буду тішитись, якщо буде багато людей. Санліс далеко від України, а субота для багатьох вірних у Парижі робочий день. Думаю, може бути приблизно сто осіб. Наступного дня, 17 листопада, ширша громадськість збереться у Нотр-Дам де Парі на спільну літургію за жертвами Голодомору. Там ми передбачаємо від 2 до 3 тисяч осіб. Наразі нам не йдеться про те, аби вичерпати усі можливі концепції центру в Санлісі. Ми є на початку, і починаємо скромно — з друзями, з людьми, які хочуть поділитися своєю думкою.

3

— Ви вже маєте власне бачення цієї концепції?

— Будівля має 300 квадратних метрів. Думаю, принаймні третина має бути посвячена храмові — там відбуватимуться богослужіння. Друга частина мала би відкритися для різних культурних чи освітніх зустрічей. Напевно, там мали би бути постійні виставки про Анну Яровлавну та про українсько-французькі стосунки. Неодмінно ці приміщення мають гостити різні художні виставки. Центр мав би стати  місцем зустрічі осіб, яких надихає і християнська духовність, і українська культурно-духовна спадщина. Уявляю, що два-три рази на місяць у нашому центрі гоститимуть групи з України. Щороку у Франції бувають тисячі українців. Хотілося б, аби щомісяця принаймні 150 були у Санлісі.

Санліс має стати місцем українського паломництва та культурного туризму. Якщо ми створимо тепле, аутентичне місце, базоване на правдивій історії, і пов’язане із нашою творчою та історичною присутністю у Європі, цей маленький інтимний центр стане пульсуючим світилом для українців по всьому світу.

«Ми повинні мати наші точки, там, де ми є»

— Чия це була ідея – придбати церкву?

— Цю ідею я успадкував. Коли я вперше відвідав Париж після мого призначення, але ще перед хіротонією, парох кафедри отець Михайло Романюк представив мене двом молодим жінкам, які були ентузіастками придбання цієї церкви. Спершу пропозиція виглядала доволі парадоксальною. Адже різні наші установи — центр у Сарселі, де Наукове товариство Шевченка видавало «Енциклопедію українознавства», наш готель в Люрді, молодіжний центр біля Стразбургу в Маквіллері — всі вони потребують серйозного ремонту. Одночасно виявилося, що річний бюджет єпархії досі був на висоті 35 тисяч євро. Хтось би міг сказати: «Владико, це ви з коцюбою на місяць — плануєте бути голим-босим і у вінку». Але мені у цих молодих людях сподобалося бажання щось робити. Вирішальною в певній мірі стала воля, яку висловила Україна через львівських підприємців та інших осіб.

Надіюся, що я як єпископ не буду перешкоджати добрим ініціативам. Якщо судити по тому зовсім неочікуваному резонансові, який мало придбання церкви, виглядає, що ми доторкнулись до певного нерву, який пульсує бажанням діяти.

о. Гудзяк та о. Гузар

— Новина про купівлю саме цієї церкви зачепила багатьох власне завдяки імені Анни Ярославни.

— Думаю, ми повинні мати «наші» точки, там де ми є. І ми повинні ставати господарями не лише на своїй землі, але й на тих оазах, які нас приймають і які нами цікавляться. Ми просто зарідко і замало ділимося скарбами нашого минулого.

— Але тепер Ви маєте ще один об’єкт, що потребує ремонту.

— Церква побудована з тесаного каменю. Структурно вона є здоровою — там немає тріщин чи проблем із дахом. Це певною мірою чисте… Як називається те, на чому художники малюють?

Кілька секунд ми з владикою намагаємось згадати слово.

— Полотно, — говорить він першим і продовжує. – В середині немає жодного умеблювання. Це пластичний простір, який можна оформити у різний спосіб. Ми почнемо без особливих вкладень. У молитві та поступовому діалозі ми побачимо, як цей простір слід оформити.

— Церква не діяла більше століття. Що було там в цей час?

— Там був музей мисливства. Пізніше архів. Роками фірма, яка була власником цієї церкви, хотіла її продати. З монастирського комплексу вона зробила житлові квартири. Церква ж знаходиться під історичною охороною.

Українська церква у Франції

«Коли Клички боксують, то всі себе чують українцями»

— Владко Борисе, від дня вашого призначення Апостольським Екзархом для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу минуло майже півтора року. Чи Ви відчуваєте, що вас уже прийняли?

— Думаю, мені дали аванс. Мене зустріли тепло, а я ще нічого не зробив. Моя відповідь — гасло мого гербу — «eucharisto», що дослівно з грецької означає «благодарю», або «дякую» українською.  Я дуже вдячний за те, як Париж, священики і вірні мене зустріли.

— Як Ви думаєте, чого українці за кордоном потребують від Церкви?

— Українці за кордоном і українці в Україні потребують одного —  пересвідчитися, що ми маємо Богом дану гідність. Ми покликані чутися гідними, бути гідними і гідно діяти. Натомість ми часто живемо у страху, маємо комплекси, сумніваємося у власній спроможності. В українській мові часто звучить: «У нас так, а у світі так» — ніби ми не з того світу, —  владика Борис посміхається і розводить руками в сторони. — Ми весь час порівнюємо, чи дотягнемо до Європи чи до Америки. У цьому сенсі придбання церкви у Санлісі  є певним стимулом, який відповідає на цю потребу. Одна з наших була королевою Франції, одна з наших вміла писати, коли король не вмів, одна з наших привезла до Парижу Євангеліє, на якому століття присягали французькі королі. Якщо це було, воно може знову бути.

Кожен є гідним нести корону. Тому ми вінчаємо молодих, і на вінчанні вдягаємо на молодих корони —  кожна людина створена на образ і подобу Божу. Саме це первісне благословення Церква має плекати, відновлювати, поширювати у свідомості поодиноких осіб і цілих спільнот.

Пластун владика Борис

— Наскільки відчуття власної, і так само національної, гідності загострене чи може навпаки  у тих українців, що живуть за межами України?

— Є різні хвилі еміграції і різні сектори суспільства в самій України. Багато нових українських емігрантів соромляться своєї мови. Вони ще не говорять іноземною, а їхні діти вже не знають української. Це може статися за 5-10 років. Відбувається це тому, що українська мова й українськість для них пов’язані перш за все із різними невдачами проекту “Україна”.

Були еміграційні хвилі, які також опинилися за межами України через невдачі українського проекту, але які навпаки заангажували себе у боротьбу за майбутню українську державність, за свободу церкви, за гідність української культури і мови.

Коли Клички боксують, то всі себе чують українцями, але чи всі готові робити якусь жертву, щоб ту тотожність плекати і зберігати? Не вважаю, що є плідно моралізувати і казати людям, ви повинні бути такими чи інакшими. Слід просто свідчити з тими, які хочуть працювати і приносити жертву, щоби спільно будувати країну. Переконаний, що таке свідчення даватиме надію набагато ширшим колам.

«Наші розчарування настільки сильні, наскільки великі наші очікування»

— Наразі, на вашу думку, проект Україна вдалий?

— Думаю, що є дуже багато вдач. Про невдачі не буду говорити, бо про них говорять усі. В Україні за двадцять два роки незалежності не було громадянських воєн чи кривавих революцій. У нас складне різнобарвне суспільство, яке часто є в напрузі, але яке остаточно живе у мирі. Ми маємо цілий комплекс позитивних тенденцій, пов’язаних з новими свободами. Покоління людей, які виросли у незалежній Україні, не уявляє, як це жити у тоталітарній системі. Я запитав студенток, чи вони знають, хто такий Володимир Щербицький, — владика дивиться мені в очі як і раніше, але мені видається, що тепер він поглядом ніби запитує і мене. Хто такий Щербицький пам’ятаю в загальних рисах. — Людина, яка двадцять років трясла Україну, сьогодні не існує для молодого покоління.

— Що Ви думаєте про це?

— Це свідчить про досить швидкий відхід реалій тоталітарного минулого. Це добре як свідчення того, що цей досвід уже в минулому. Але це і погано, бо ми не цінуємо того, що маємо нині, і не розуміємо, наскільки минуле досі впливає на нас. Ми стаємо дуже нетерпеливими — хочемо все і відразу. Кажемо, що немає того добробуту, який є в західній Європі, але забуваємо, що в наших  містах сьогодні вдвадцятеро більше автомобілів, ніж 20 років тому. Не звертаємо увагу на те, що кожен українець має в середньому набагато більше житлової площі, ніж в радянський час, що люди більше не стоять у чергах, і що у наших магазинах є до вибору харчів і медикаментів. Наші розчарування є настільки сильними, наскільки астрономічно великими є наші очікування.

Борис Гудзяк

— Владико, як би Ви порадили думати, і що робити пересічному українцеві, аби долучитися до розбудови проекту України зі знаком плюс?

— Не дивуйтеся, якщо я як священик скажу наступне: починаймо самі від себе. В святий день святкуймо, ходімо до церкви у неділю, починаймо і завершуймо кожен день молитвою, хоч би короткою. Хто цього не практикує, спробуйте жити так принаймні шість місяців, а тоді напишіть мені на Facebook, чи це мало вплив. Плекайте своє здоров’я. Ходіть спати на одну годину скоріше, менше сидіть перед блимаючим екраном. Проект Україна може бути успішним тільки тоді, коли будуть здорові, щасливі, духовно збагачені українці. У наступному інтерв’ю я запропоную наступні кроки, але мені буде цікаво, якою буде реакція на ці поради.

Дякую владиці за розмову і ховаю диктофон у кишеню.

— Дайте я ще скажу, — просить владика Ґудзяк. — Дозвольте привітати усіх українців із різних країн із тим, що ми разом цього року відзначаємо 50-ліття Українського католицького університету, на фасаді якого у Римі патріарх Йосип написав: «Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих». А ще запрошую відвідати нас у культурній столиці Європи. Наше спілкування, наші спільні паломництва до різних світових святинь будуть скріплювати те, що для нас найбільш цінне.

Майже одночасно із тим, як владика говорить останнє слово, починає дзвонити його мобільний.

— Уже біжу, — відповідає владика Борис. Його час розписаний похвилинно.

Марічка Паплаускайте
Фото надані прес-службою УКУ

Читайте також

Українка стала гостею благочинного Гала-вечора князя Монако
Важливе, Новини, Світ
0 shares0 views

Українка стала гостею благочинного Гала-вечора князя Монако

vidia.ua - Вер 29, 2019

Українська продюсерка Марія Гражина Чаплін стала гостею найпрестижнішого заходу Монако - Monte-Carlo Gala for the Global Ocean, який відбувся 26 вересня, повідомляє VIDIA.…

З істоіії українців діаспори. Шлях до волі Никифора Григоріїва
Публікації, Україна
0 shares0 views

З істоіії українців діаспори. Шлях до волі Никифора Григоріїва

vidia.ua - Вер 26, 2019

Нещодавно, побачило світ біографічне дослідження, присвячене першому  директору Української служби «Голосу Америки» Никифору Григорієву. Це – монографія кандидатки історичних наук, доцентки Київського національного…

У Чикаго поховали духовного батька української громади
Важливе, Світ
0 shares0 views

У Чикаго поховали духовного батька української громади

vidia.ua - Бер 16, 2019

Отець Мирон Панчук, священик Єпархії св. Миколая, Української Католицької Церкви, відійшов у вічність в Чикаго 9 березня і був похований 15 березня на…