Україна у масштабі 1:1 (в деталях)

ukraina_maschtab_1-1

Україна в деталях – у книзі українського автора Олега Криштоп

Блукаючи засніженими дорогами Одещини у пошуках села Рудницького, журналіст Олег Криштопа вдивлявся у атлас. Мапа була точною до найменших деталей, здавалось, один до одного. Однак позначених на карті сіл – не існувало,  реальність була зовсім іншою, ніж на папері. Так і пошуки України часто відкривають зовсім нові, приголомшливі у добрих і поганих сенсах горизонти. Одного дня Олег Криштопа сів у авто і не зміг зупинитись. Про його Україну, чи, як він сам каже, її нечіткий портрет, є ця книга.

Ця збірка під червоною палітуркою є зразком мало поширеного в Україні жанру художнього репортажу або ж, як кажуть у сусідній Польщі, де жанр розвинувся значніше, літератури факту, – літературно-журналістського інструменту сканування реальності. Й хто зна, чи дійшли б Криштопині тексти до читача, коли б він не переміг у конкурсі «Самовидець» на найкращий художній репортаж від видавництва «Темпора», яке й доставило їх на книжкові полиці України.

Однак деякі тексти далекі від чистої репортажистики й межують з есеїстикою. Авторові буває складно займати місце спостерігача й він щедро ділиться власними рефлексіями. Та здебільшого головною дійовою особою за канонами нової журналістики є все-таки факт: діалоги героїв, описи ландшафтів, оточення, детально розписаний контекст.

Нині Криштопині репортажі – як зустріч із оголеними дротинами. Вийди ця книга на п’ять років раніше чи пізніше, удари не були б такими  разючими. У ній найбільш актуальні у нинішніх суспільно-політичних умовах питання: «Де ж Україна починається і де вона закінчується? Хто вона, і хто, отже, я такий? Чи пов’язана моя національна тожсамість з тією країною, що з’явилась на політичних мапах світу 21 рік тому?». Звичайно, не усі герої цієї книги можуть чітко відповісти на ці запитання, як і не кожен намагається віднайти свою ідентичність. Наприклад, бабця у Севастопольському тролейбусі належить до тих «невизначених»: «Вы хоть знаете, кто вы. У меня написано было в пасспорте, пока графа была, что русская. Но какая же я русская?  У меня армяне, евреи, даже французы в роду были. А русских – никого. И кто я теперь?».

Досвід Криштопи цікавий хоча б тому, що він не співає однієї й тої самої про «Схід-Захід», не намагається розвіяти чи підтвердити штучні міфи, таким чином ще більше їх розвинувши. У цьому контексті цікавим є генеалогічне дерево Криштопи, яке поєднує предків із Франківщини та Донбасу, Сумщини і Черкас.

Індивідуальна пам’ять штовхає автора у різні куточки України – на Галичину із осілим способом життя та на «Дихий Схід» із його полем та степом, на спокійне Полісся і сповнений контрастів Крим. Узагалі, пам’ять для Криштопи тотожна йому самому. Це те, як він пише, що пов’язує його сьогоднішнього із ним учорашнім. Це те, що залишається опісля углибині колективного підсвідомого. Тож Криштопа вислуховує спогади інших й пазлами збирає колективну історію України.

«Через долю однієї людини я описую життя усієї країни», – кредо відомого літератора факту, представника польської нової журналістики Яцека Гуго-Бадера. Подібне можна відчитати й у стилі Криштопи. Його герої – люди-метафори, більше ніж звичайні громадяни, вони самі є уособленням якщо не усієї країни, то бодай її шматка. Як ось мешканка одного із покинутих після розпаду Союзу бараків у Шахтарську, що став годувальником цілої сім’ї, що розтягала барак для здачі на металобрухт. Цей дім перестав бути домом жінки у прямому сенсі, адже у ньому незабаром не залишиться ні стін, ні даху. Для Криштопи такий світ не має шансу на порятунок, щоб відродитися, він повинен зникнути.

Деякі тексти з цієї книги можна назвати швидше замальовками. Вони короткі, здебільшого описові, але влучні. Однак значна частина репортажів є результатом ґрунтовної роботи журналіста-розслідувальника. Це історії про затоплену Атлантиду – постраждалі від повені села Прикарпаття та Закарпаття, екологічну катастрофу, що з Білорусії прямує до Шацьких озер, хімічну загрозу узбережжю Криму через бочки із хімічною зброєю, заховані на дні Чорного моря, чи смертельно небезпечну вседозволеність мажорів на колесах.

Важливим елементом сприйняття довкілля Олегом Криштопою є час, який або до невпізнаності змінює раніше відвідані місця, або навпаки – законсервовує їх. Тож подорожує автор не лише у просторі, але й у часі. Найкращою машиною часу є Україна, пише Криштопа. І відправляє вона звично у минуле. Найбільш показовою зупинкою є Чорнобиль, де, здається, мешканці живуть у вісімдесятих роках. У головах чорнобильських самоселів, які все життя прожили у Союзі та для яких він де-факто не зник, досі спокійно поєднуються Ленін і релігія. На двадцять років назад Криштопа вирушає у Снятині, де місцевий депутат і бізнесмен вимушений жити за законами «ліхіх дев’яностих».

До речі, тема подорожей у дев’яності незабаром може стати провідною в українській художній репортажистиці завдяки серії книг «Темпори» про цю цікаву з культурологічного і соціологічного поглядів епоху української історії.

Після прочитання книги може виникнути бажання звинуватити автора у надмірній депресивності і нагнітанні. Невже серед українців одні жебраки, п’яниці, біднота, словом, Україна – котлован, у якому кволо закипає життя соціальних низів. У післямові Криштопа пише, що книга задумувалась як спроба дослідити якісь архетипи, зрозуміти невловиму «українську ментальність», натомість усі історії звелись до «чому дурний, бо бідний, чому бідний, бо дурний».

Але ні, оголені у книзі проблеми ще не є приводом не вірити у країну. Між бідністю і дурістю немає жодного зв’язку, констатує Криштопа. Минуле, звичайно, тисне, але воно має бути проговореним, розчиненим у теперішньому. І навіть штучні відмінності між українцями Сходу і Заходу є лише гріхом непроговореного минулого.


Новини партнерів