300 днів з початку Східної війни в Україні

7ede34dcd8f7Війна – це організоване військове насилля

для досягнення політичної мети (Вікіпедія)

9 лютого 2015р. спливає 300 днів з початку військового конфлікту у Донбасі, який переріс у ще не оголошену російсько-українську війну. Розвиток подій дає підстави прогнозувати, що ця війна може перерости у довготривале військове протистояння, як війна у 1914р., замість очікуваного 45-денного локального бліцкригу, який планували його ініціатори, переросла у світову з участю 23 держав тривалістю 1025 днів. Війни завжди були постійними супутниками людства. Головним засобом у війнах є армії. Після 1945р. масштаби війн і їх тривалість зменшуються, але зростають кількість війн і доля втрат мирних жителів у загальних втратах. Якщо у другій світовій війні у загальних втратах мирне населення складало 48%, то в іракських війнах – 90%. Поштовхом до військового конфлікту на сході України послужив легкий успіх Росії в анексії Криму.

 Мотиви Східної війни

Перші прояви сепаратизму – відділення Сходу від України – офіційно прозвучали у Сєверодонецьку в листопаді 2004р. на І з’їзді рад всіх рівнів, який визнав перемогу В.Януковича на президентських виборах. На такому

ж з’їзді у лютому 2008р. у виступах депутати  ВР України В.Богуслаєв, В.Колісніченко, Д.Табачник обвинувачували владу у расизмі проти росіян, переслідуванні російської мови, примушували владу визнати ОУН і УПА поза законом і відмовитися від вступу до Н‎АТО. З’їзд залишив за собою право утворити Південно-Східну українську автономну республіку (ПіСУАР) з приєднанням її до Росії. Пікети і демонстрації в Криму і Донбасі проти проведення в Україні спільних з НАТО військових навчань в період президентства В.Ющенка раптово припинилися після обрання президентом В.Януковича.

Жителі промислових районів у Донецькій і Луганській областях на протязі століття були апатичні до будь-якої влади, до ідеології, історії і національних питань. На стадії становлення індустрії в Юзівку (теперішній Донецьк) люди приїжджали з різних кутків Російської імперії з єдиною метою – покращити власне благополуччя. Після 1945р. на відновлення донецьких шахт і заводів прислали військові частини з Німеччини і багато з демобілізованих пізніше солдат тут залишилися. Після смерті Сталіна з ГУЛАГу і інших в’язниць в Донбас на “великі заробітки” линув кримінальний контингент. Десятиліття погоні за матеріальними благами, відсутність релігії і диктат комуністів та червоних директорів призвели до того, що навіть на заходи своєї Партії Регіонів, створеної у 2001р. шляхом об’єднання партій П.Порошенка, В.Ландика і В.Рибака, люди приходили за гроші.

Анексії Криму передувала ціла низка агресивних кроків Росії проти України: гучні заяви депутатів Держдуми Росії і політиків про належність Севастополя Росії, незаконність приєднання до України Криму, форсоване будівництво у вересні 2003р. з суші Росії до українського острова Тузла в Азовському морі 600-метрової насипної дамби з наміром поставити там російську рикордонну заставу (насипку зупинили у 100м від острова), газові, ТВЕЛовські, карамельні, м’ясні і сирні “війни”. Все це свідчило про намагання Росії тримати Україну у постійній залежності та напрузі і не дати їй можливості їх позбутися.

18 березня 2014р. у Георгіївському залі Кремля новообраними лідерами Криму і Севастополя та президентом Росії був підписаний договір приєднання Криму до Російської Федерації. Таким чином завершилася анексія Росією Криму (анексія (лат.) – насильницьке приєднання в односторонньому порядку державою-агресором частини території іншої держави). Україна втрачала 4% території, 2,3млн. населення, перспективні на газ ділянки шельфів Азовського і Чорного морів та діючі на шельфах родовища, де ще залишалося понад 20млрд.м3 газу.

Військові керівники України виправдовувалися перед журналістами, що армія не мала ким воювати проти Росії, бо боєздатних налічувалося не більше 5 тисяч “штиків”, хоча в Криму в період анексії на сторону Росії дезертирувало понад 6 тисяч боєздатних офіцерів і солдат української армії.

Бажання донецької еліти самостійно господарювати в регіоні під крилом Росії і легкість,з якою цього можна досягнути на прикладі Криму, були основними мотивами розпочати бойові дії проти існуючої на Сході законної влади.

 Початок війни

10 квітня 2014р. лідер “ДНР” Д.Пушiлін оголосив про створення Донецької народної армії. 12 квітня сепаратисти захопили Слов’янськ і вбили офіцера СБУ. 14 квітня під знамена “ДНР” перейшли міста Горлівка, Жданівка, Кіровське і Харцизьк, а в настуані два дні перейшло ще 6 райцентрів. В обох областях Донбасу йшла активна підготовка до оголошеного на 11 травня референдуму.

 

В.о. президента України і головнокомандувача збройних сил О.Турчинов

оголосив з 15 квітня 2015р. силову фазу АТО (антитерористичної операції), і з цієї дати починає свій відлік війна на Сході України. 26 квітня сепаратисти у Луганську захопили будівлю СБУ. Згідно існуючих класифікацій Східна війна в Україні – це справедлива локальна сухопутна оборонна війна. Міжнародна амністія розглядає події на сході України, як міжнародний військовий конфлікт з участю Російської Федерації. Щоденні витрати України на військові потреби перевищують $2,5млн.

Явка населення на референдум в областях по даних організаторів була майже однаковою – 75%. За утворення народних республік проголосувало у

Донецькій області 89%, у Луганській – 96% виборців. За словами О.Турчинова фактично ці цифри склали 24% і 32% відповідно. Міжнародні спостерігачі на референдумах не були присутні і ніхто з держав світу цих референдумів не визнав. Холодним душем для керівників самопроголошених утворень пролунали слова Кремля, що “…Росія з повагою ставиться до волевиявлення населення Донецької і Луганської областей, а практична реалізація результатів референдумів відбудеться цивілізованим шляхом діалогу між представниками Києва, Донецької і Луганської областей”.

Аналог української війни

Чи може Україна перемогти Росію у війні, яка переважає Україну по чисельності армії, її озброєнню, ресурсах, населенню і території?Прикладом може служити китайсько-в’єтнамська війна. Вперше війна між двома соціалістичними державами, Китайською Народною Республікою і Соціалістичною Республікою В’єтнам, розпочалася 17 лютого 1979 року.

Цьому передували вагомі політичні події в кожній з них – В’єтнам підписав великий договір про співпрацю з СРСР, а Китай 1 січня 1979р. встановив дипломатичні відносини з США. Територія Китаю перевищувала в’єтнамську у 30 разів, населення – у 14,4 рази і результат війни був нібито завчасно передбачуваний. Площа Росії перевищує територію України у 28,4 рази, населення – у 3.14 разів, і вони схожі до китайсько-в’єтнамських співвідношень.

На понад тисячокілометровому кордоні суходолу між Китаєм і В’єтнамом 250-тисячна китайська армія у трьох місцях порушила кордон і просувалася на південь. Китайцям протистояло тільки 100-тисячне угрупування в’єтнамських ополченців, але вони чинили відчайдушний опір. Бойові дії відбувалися виключно на суші. Після захоплення в процесі важких боїв китайцями центру третьої північної провінції, міста Лангшона, їм відкривався безперешкодний шлях на столицю Ханой. Однак Китай 16 березня оголосив про зупинення військової операції і вивів всі свої війська з В’єтнаму, а в’єтнамський народ святкував перемогу, доказуючи світу, що менші за розмірами територій, населення і військ держави можуть перемагати більших  і сильніших своїм бойовим духом і волею до перемоги.

Обидві воюючі сторони зазнали майже однакових втрат – по 15 тисяч осіб. Мета китайців – знищити інфраструктуру прикордонного регіону В’єтнаму і нанести значних втрат його армії – була досягнута тільки частково.

На початку Східної війни з центральних і західних областей України бажаючі воювати масово і добровільно йшли до військових комісаріатів, але їх не брали служити. Вони йшли у добровольчі батальйони, але в них не було ні надійних захисних засобів, ні сучасної зброї, ні навіть відповідного статусу вояка, а тільки “дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”. Після поранення, чи загибелі їхні сім’ї залишалися без державної опіки. Незважаючи на ці злигодні, вони проявляли відвагу, витримку і кмітливість.

Українських захисників Донецького аеропорту навіть прозвали кіборгами. Деякі ЗМІ порівнювали їх із захисниками Сталінграда. 1 травня 1945р. Й.Сталін своїм наказом назвав містами-героями Ленінград,Одесу, Севастополь і Сталінград. Зірки Героїв містам вручили тільки 8 травня 1965р. Ленінград вистояв 860 днів блокади, поки його звільнили. Захисники Сталінграда билися з німцями 200 днів, а потім пішли в наступ і відбили їх, тому порівнювати кіборгів зі сталінградцями поки неправомірно.

Одесу у 1941р. румуни здобули після 72-денної облоги, а Севастополь морська піхота з артилеристами обороняли 248 днів і теж здали, втративши вбитими і померлими від ран понад 200 тисяч осіб. У донецькому аеропорту кіборги захищалися до здачі терористам більшої частини руїн його терміналів 261день, що значно довше, ніж морпіхи в “городе рускіх моряков” Севастополі. Бої по захисту донецького аеропорту тривають.

Війна і українська армія

Після здобуття у 1991р. незалежності на суходолі України залишилося 4080 танків, 5950 ‎БТР, 4040 СВУ, 1090 літаків і 330 вертольотів, не кажучи про морські сили, протиповітряну оборону, стрілецьку зброю і боєприпаси.

Багато людей вірили в тезу деяких істориків, що Україна розташована у фатальних географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкриває шлях для її легкої окупації з цього напрямку. Теза була актуальна століття назад, а не при сучасних техніці та озброєнні.

Військові аналітики писали в українських ЗМІ розлогі огляди у безпековому секторі, але якихось військових загроз для України у найближчій перспективі не помічали. Українські парламентарі, спираючись на проголошений у Декларації про незалежність України без’ядерний статус вирішили бути мирними “голубами” ще далі, вважаючи, що міністром оборони має бути цивільна особа і 10 жовтня 1994р. Верховна Рада затвердила на цю посаду невійськового радіоспеціаліста 48-річного В.Шмарова. Це нібито давало можливість суспільству контролювати армію.

З його приходом у міністерстві почався етап “оптимізації” ресурсів – для українських споживачів через новостворені посередницькі фірми масово стали розпродавати військову автотранспортну і землерийну техніку, трубопроводи, електростанції, двигуни, військові селища і ін. До “кухні” продажу озброєнь за межі України доступ мала дуже обмежена кількість людей і ця сфера залишається закритою для громадського контролю до сьогодні. Згодом президент замінив міністра, заявивши, що “Україна пройшла шлях цивільних міністрів”.

У всі роки незалежності України громадяни бачили свою армію лише на нечисленних парадах у столиці, а в останні роки з метою економії палива – без техніки і авіації, та в коротких телерепортажах з військових маневрів. Там, у приморському степу, в тіні маскувальних сіток президент-головнокомандувач у захисній військовій формі в оточенні повнотілих високих офіцерських чинів з виглядом стратега спостерігав у бінокль за полем бою. Над степом у поземному польоті гуркотіли турбінами кілька трійок вертольотів, а по сухій траві наступали БТРи в оточенні піхоти. Всі з тріском стріляли, і в небо від вибухів піднімалися фонтани землі і клуби чорного диму.

Населення було спокійним, що має надійні збройні сили для захисту держави від можливих з півдня і заходу загроз, бо на сході процвітала могутня братська ядерна держава-сусід, що завжди готова була згідно Будапештського Меморандуму, як гарант  суверенітету України, захистити від агресора. Меморандум (лат. – те, що слід пам’ятати) – у міжнародних відносинах один із видів дипломатичного листування з викладом поглядів уряду з якогось питання, що додається до ноти ( Словник іншомовних слів, К., 1974р.).

4 грудня 1994р. Б.Єльцин, Б.Клінтон, Л.Кучма і Дж.Мейджор підписали Меморандум, і ним Україні гарантувалася безпека у зв’зяку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Меморандум ніким не ратифікований, що й не передбачалося ?! Того ж дня аналогічний Меморандум підписала Білорусь. Згодом його підписали Китай і Франція.

Ключове слово у Меморандумі – утримуватися від силових загроз, порушення територіальної цілісності, політичної незалежності, економічного тиску і що ніяка зброя не буде використовуватися гарантами проти України.

Після порушення навесні 2014р. Росією умов Меморандуму українці  кинулися читати його текст і були шоковані його змістом. Навіть СПДешники (приватні підприємці), що набули у судах юридичного досвіду при самостійному без адвокатів  вирішенні своїх спірних питань,дивувалися, як українські дипломати (міністром закордонних справ тоді був колишній голова колгоспу Г.Удовенко) і високопосадовці могли підписати такий документ, у якому відсутні конкретні кроки гарантів Меморандуму на випадок агресії в Україну. Гаранти задоволено потирали руки від легкості, з якою Україна безоплатно погодилася знищити свою ядерну зброю і позбавила їхні уряди головного болю від можливості появи в ядерному клубі ще одного небажаного члена. Б.Єльцин ще до підписання “відмітив” подію і на радощах обнімав всіх підписантів. О.Лукашенко вважав наявність в Білорусії ядерної зброї “великим скарбом”, “дорогим товаром” і, на відміну від В.Януковича, до цього часу не віддав наявну кількість збагаченого, фактично збройного, білоруського урану Росії.

Війна і гради

У війні на Сході найпоширенішим засобом нападу сепаратистів і росіян на українські житлові масиви, військові угрупування і блок-пости є реактивні системи залпового вогню “град”, які була передані на озброєння в радянські війська ще у 1964р. Це удосконалена модель “Катюші” з більшою дальністю стрільби і потужністю снарядів. Установка змонтована на автомобілі «Урал» і може випускати снаряди як в напрямі ходу автомобіля, так і в сторони. На установці розміщені касети для 40 снарядів діаметром 122мм. Дальність стрільби сягає 37км, швидкість снаряду – 690м\с. В кожному снаряді розміщені 1800 осколків вагою 2,2 – 5,5 грамів. Снарядами можна стріляти поодинці чи залпом і всі вони вилітають на ціль за 20 секунд.

Снаряди бувають осколочно-фугасні, для установки мін, хімічні чи освітлювальні.

У вересні 1969р. при спробі Китаю анексувати острів Даманський на р.Амур у тривалих боях радянські прикордонники втратили вбитими 59 офіцерів і солдат, а 94 були поранені. Тоді КДБ СРСР направив прикордонникам нову зброю – установки “град”. Налякані від перших залпів вогняним смерчем китайці відступили. Після цього з Москви прикордонникам поступив наказ припинити військові дії. У повному затишші і без опору китайські військові вночі за лічені години повернулися на покинуті позиції.

Вранці московське радіо повідомило, що “високі договірні Сторони дійшли згоди, що… війська залишаються на зайнятих позиціях”. Острів Даманський несподівано для СРСР де-факто став китайським. У 90-і роки Росія без згоди своїх громадян тихцем юридично передала Китаю, крім Даманського, ще два острови і значну частину Великого Усурійського острова.

На відміну від “Катюші”, яка була зброєю переможців над агресором, “град”, як метеорологічне явище, що приносить влітку горе хліборобам, бо нищить зернові, виноградники, фрукти і дрібну птицю, став зброєю агресії російської воєнщини в Чечні, Абхазії та Україні.

 Війна і переселенці та біженці

У війні 1992р. Югославія зайняла провідне місце у світі за кількістю біженців, що сягала 2 млн. осіб. За різними джерелами число біженців, що прибули в Україну з Криму і Сходу, наближається до 1млн.осіб.

Жителі України зазнали за останнє століття кілька насильних виселень. 17-18 травня 1944р. 151 тисячу кримських татар у 129 ешелонах виселили з Криму в Узбекистан. За успішну детатаризацію Криму керівник операції, заступник голови Держбезпеки СРСР Б.Кобулов, нарком України В.Сергієнко і ін. були нагороджені державними орденами. Татари залишили в Криму 25,5 тисячі будинків, 18,7 тисяч земельних ділянок, на яких росли 110 тисяч садових дерев і 130 тисяч кущів винограду, а також 45 тисяч овець, 15 тисяч корів, 4,5 тисячі коней і 4 тисячі бджолиних сімей. Новими власниками залишеного майна стали переселені в Крим росіяни. За два роки через злигодні і хвороби в Узбекистані померло 15% прибулих татар. У 1956р. у хрущовську “відлигу” кримські татари були зняті з обліку як  спецпоселенці, але їм не повернули майно і заборонили повертатися в Крим.

У 1945р. рішенням Потсдамської конференції до, в черговий раз відродженої, Польщі відійшло 25% німецьких територій і Західна Галичина з 700 тисячами українців, які проживали тут з часів Київської Русі.

Частина Прусії з Кенігсбергом (теперішній Калінінград) відійшла до СРСР. Польські комуністи хотіли бачити Польщу мононаціональною державою.

У вересні 1944р. у Любліні між УРСР і урядом Польщі, хоч вони не були суб’єктами міжнародного права, було підписано угоду про евакуацію на батьківщину українців з Польщі, а поляків з України.120 тисяч польських військових виселяли українців з Лемківщини, Надсяння і Холмщини. Всього виселили 488 тисяч осіб, які осіли, в основному, в Галичині. Вони потрапили у близьке національне середовище і швидко стали повноцінними громадянами.

По закінченні терміну дії угоди в Польщі ще залишилися українські сім’ї і їх та змішані родини, де батько був українцем, польські війська насильно виселили на залишені німцями землі на Одері і в Східній Прусії. З досвіду виселення НКВС кримських татар поляки теж давали українським сім’ям на збори 2 години. Українців дозволялося розселяти не більше, як 5 сімей в одному селі і не ближче 100км від кордону з Німеччиною. Кращі будівлі і землі, залишені в німецьких селах, вже були зайняті поляками, тому українцям залишилися для заселення повоєнні руїни.

З 1960р. почала діяти ініціативна група з повернення кримських татар на батьківщину. Тривалі зусилля кримсько-татарського руху, акції демонстрантів за повернення в Крим, у т.ч. в Москві, героїзм активістів (М.Джемільов відбув у таборах 15 років) призвели до появи 14 листопада 1989р. Постанови Президії ВР СРСР про відновлення громадянських прав кримських татар в Україні.   

У Криму в цей період очільником комуністів був 53-річний Андрій (Адольф) Гіренко, що належав до консервативного антигорбачовського крила КПРС і мав підтримку у Москві. Він став впроваджувати московську ідею з розпорошення кримських татар по всьому Криму. Це було на руку прибулій кримсько-татарській еліті, бо при розподілі земельних ділянок їй дісталася більшість ділянок на узбережжі Чорного моря.

12 лютого 1991р. ВР України відновила Автономну Республіку Крим.

Кримські татари мали можливість повернутися до адміністративного поділу республіки 1930-их років, коли в Криму було 145 кримсько-татарських, 102 російських сільрад і 5 національних татарських районів. У нових умовах була можливість створити локальний кримсько-татарський національний округ на територіях від Алушти до Судака і побережжя Азовського моря, але в ньому потрібно було селитися всім прибулим, щоб мати національну більшість. Ця ідея з невідомих причин не знайшла у татар підтримки. 7 грудня 1991р., після вступу 6 грудня Л.Кравчука на посаду президента, газета ВР “Голос України” писала “…говорити про перетворення АР Крим в національно-територіальну автономію немає підстав”. За “успішне” розселення кримських татар по всьому Криму А.Гіренка обрали секретарем ЦК, перевели в Москву і він став курувати національне питання. У 2013р. частка кримських татар у складі населення всіх районів Криму складала 12-29% і вони на всіх рівнях не беруть участі в управлінні автономією.

У 2014р. з покинутих Крим і Схід України переселенців, в Україні їх зареєстровано понад 900 тисяч. За національним складом це переважно росіяни, українці і кримські татари. Основні райони їх розселення – м.Київ з передмістями, Дніпропетровська, Черкаська і західні області. Населення і місцева влада співчутливо відносяться до прибулих і сприяють їх облаштуванню. Державна національна політика у цьому процесі відсутня  і це несе певні ризики і загрози у майбутньому.

2 тисячі мусульман розселилися у Львівській, а 3 тисячі – у Вінницькій і Дніпропетровській областях. Чи не повторяться тут історії мусульман у Німеччині і Франції, коли через десятиріччя на цих територіях виростуть шпилі мінаретів і куполи медресе, а батьки вимагатимуть у громад земельних ділянок і бюджетних коштів на навчання дітей в школах з арабською мовою навчання?

За нетривалий час перебування в україномовному середовищі росіян-переселенців вони встигли розкрити місцевим громадам свої “характер, працелюбність і громадянський патріотизм” та зблизька побачити “бандерівців”. З численних свідчень службовців і господарів, які оформляють і приймають переселенців-росіян та публікацій у ЗМІ випливає, що якщо політика і ситуація з переселенням біженців не зміниться, то незабаром території України, де вже поселилися переселенці-росіяни зі Сходу можуть перетворитися на протекторати “ДНР-ЛНР”, чи створиться ситуація гірша, ніж у Прибалтиці.

 Війна і Росія

Політика Росії щодо України асоціюється з двома словами – віроломство і брехня. В.Ленін писав, що “…політику, яку вела держава-нападник і її керівний клас довгі роки перед війною, цей клас неминуче проводитиме цю політику в період війни”.

Президент Росії Путін зі своїм оточенням  з початку агресії на всіх рівнях, від ЗМІ до ООН, заперечували свою причетність до подій в Україні: “зелені чоловічки – це кримська самооборона”, “автомати АК-100 і форму можна придбати у військовому магазині”, “регулярних військ РФ в Донбасі немає”, “територія від Харкова через Луганськ, Донецьк, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв і до Одеси була Малоросією і в склад України не входила”. З плином часу самі росіяни признаються у тому, що з першого дня видно було пересічним громадянам. Представник Росії в Раді Безпеки заперечує всі аргументи і накладає вето на проекти рішень. Рада Безпеки вже 27 разів розглядала питання про ситуацію в Україні, але жодного рішення з цього приводу не було прийняте. Союз правлячої еліти Росії з РПЦ і масштабною пропагандою через підконтрольні ЗМІ  переконують у своїй правоті не тільки громадян Росії, а й широкі кола інших країн.

За агресію в Україну Росія від світової спільноти отримала відчутні удари – економічні санкції, припинення будівництва газогону “Південний потік” і падіння цін на нафту та дві поразки у політичному курсі В.Путіна –  намітився початок розвалу Митного союзу і СНД.

 Війна і українська влада

Один з українських міністрів епохи розвинутого соціалізму на зустрічі зі студентами університету на запитання із залу, чи важко бути міністром, відповів:” Працювати не важко, важко стати міністром ”. Влада нагадує макітру, наповнену витягненими з окропу варениками, коли господиня, поклавши до них  масла, часто підкидує макітру вверх, щоб всі вареники були в маслі. Тому урядовці, як вареники – зараз внизу, згодом всередині, потім – наверху, але завжди в маслі. Коли ж вареник випадає з макітри на підлогу, то вже ніколи назад не повернеться.

Про назріваючу вибухову ситуацію на промисловім сході України знали, особливо докладно в безпекових владних структурах, які у свій час очолювали теперішні секретар РНБО і голова СБУ. Вони могли ініціювати проведення термінових точкових антикризових заходів, але цього не сталося, ба, навіть “випустили з рук” екс-президента України.

Після анексії Криму в атмосфері витала гроза російського вторгнення на материкову Україну, питання стояло тільки у якому місці буде прорив. Населення наполягало на терміновому закритті кордонів з Росією і їх укріпленні. З цим кроком навіть була згідна більшість з наявних депутатів. Однак прем’єр-міністр, не аргументуючи свої позиції, був проти закриття кордону  і в результаті тривалої “відкритості” довели до того, що зараз Україна має 250-мильну неконтрольовану “чорну діру”, як головну причину у затягуванні на Сході військового конфлікту та зростаючих втрат на фронті у живій силі.

Новообраний президент обіцяв професійний, обраний на конкурсній основі, уряд, введення санкцій проти Росії і покарання винних за загиблих на Майдані. Президент від попередника дістав банківський курс національної валюти 11,7грн за 1долар США. Курс долара за 4-річні каденції президента В.Ющенка зріс з 5,05грн на 59% (причина такого зростання у мирний час ще не стала предметом досліджень фахівців  відповідних сфер), за В.Януковича – на 10%, за 4 місяці в.о. президента О.Турчинова – на 31% і за 7 місяців президента П.Порошенка – на 35%, досягши 15,9грн. Понад 100 років тому, перед початком  світової війни, в Австро -Угорській імперії курс долара був 5,1крони, а за 3,5 роки війни зріс до 17 крон, що призвело до голоду, розрухи, поразки у війні і розвалу імперії на дрібні самостійні держави.

На посадах українських міністрів ще залишилися працювати люди без професійної базової освіти. Винуватців розстрілу євромайданівців на теж ще не покарали.

США, Євросоюз, Канада, Австралія і інші країни, на шкоду власних економік і благополуччя громадян, ввели жорсткі санкції проти Росії. В стадії опрацювання санкції по відключенню Росії від SWIFT. Викликають захоплення в українських громадян поступки Франції по замороженню передачі Росії мільярдної вартості вертольотоносців, згодовування в Польщі і інших країнах худобі яблук, овочів та інших харчів, що мали експортуватися в Росію, та заборона США діяльності своїх фірм у Криму. Одна з фірм завезла до Криму тисячі метрів дорогих труб для розвідки газу. При спробі їх вивезти з Криму місцева влада не дала дозволу, а запропонувала за труби мізерну ціну, на яку фірма не погодилася і залишила труби в Криму.

Україна, на жаль, не зробила вагомих кроків по запровадженню санкцій щодо Росії. Телеканал президента, який він з усіх своїх активів ще залишив у власності, постійно рекламує російські товари, а його диктори звертаються до своїх кореспондентів російськими іменами “Гріша”, “Катя”, “Маша”. В інформаційній і гуманітарних сферах під широко розповсюдженим лозунгом “Єдіная страна” українська мова у державі за минулий рік зазнала більших втрат, ніж у період президентства В.Януковича.

Можна зрозуміти, як вихід з матеріальної скрути, працю в Росії українських заробітчан, зокрема жінок, які набули у готелях Великобританії чи Франції досвіду роботи, але їх там не влаштовували довгі відлучення від сімей, тому вони переїхали до Москви, де прибирають помешкання прокурорів, банкірів і бізнесменів і роботодавці задоволені їхньою працею.

Українські водії тролейбусів і автобусів у Москві і інших містах Росії користуються авторитетом за безаварійну, ввічливу роботу і невибагливість до умов праці. Однак українські підприємства продовжують експортувати до Росії свою продукцію, проектні інститути підписують нові контракти на облаштування сибірських нафтових і газових родовищ, а Україна, замість запроваджувати енергозберігаючі технології і суворий облік споживання всіх ресурсів, продовжує імпортувати з Росії вугілля, електроенергію та ін., що можливо придбати по тих же цінах в інших країнах, а частково  можна обійтися.

Проект постанови про вихід України з СНД давно лежить у Верховній Раді в очікуванні включення його до розгляду на сесії.


Новини партнерів