Ходити заново: реабілітація українських військових у Відні

Ідеально чистий коридор реабілітаційного центру. На стінах картини в кращих традиціях абстракціонізму. Прямо перед собою бачимо прозоре вікно на всю стіну, це – кімната для відвідин. По той бік хлопці грають в більярд. Побачивши нас здалеку, широко усміхаються і махають рукою вітання. Відчуваю, як на душі стає тепло.

Ми – українці, живемо в Австрії, займаємося різними справами, вчимося на різних факультетах. Вони – п’ять військових, які були поранені на Сході України. Завдяки ініціативі та фінансуванню спілки жертв війни та ветеранів Австрії (KOBV) та благодійному фондові “Міжнародна Асоціація Підтримки України” проходять реабілітацію в Австрії. Всі вони бачили жахіття Сходу, у всіх немає щонайменше однієї ноги, у всіх вдома чекають сім’ї, усі вони – наші герої.

Сашко Б. – без переднього зуба та з усмішкою, після якої не можна самому не засміятися. Розповідає, як в лікарняній перукарні йому зробили знижку 5 євро на стрижку. “Та якби він з зубом був, то постригли б за безплатно”, – перебиває його Сашко Ч. своїм іронічним коментарем із такою ж життєрадісною усмішкою, і вони продовжують далі грати в більярд.

“Огоу, Сашко, ти уже так довго без костилів можеш ходити”, – не приховуючи захоплення і здивування, каже одна з відвідувачок. – “Та в нього такий прогрес, що деякі одноногі так швидко не вчаться”, – Сашко Б. спішить висловити і своє захоплення й підтримку товаришу. Сашко Ч. був поранений осколком під Горлівкою і йому ампутували обидві ноги.

Фото Павло Бішко

Фото Павло Бішко

Сашко Ч. родом з Улянівки, Кіровоградська область. Служив під Горлівкою – в Шумах та біля села Ленінське, Луганська область.

Сашко Б. із Сум, провоював місяць біля Станиці та Щастя, поранений 6 жовтня.

Сашко К. з Черкаської області, місто Сміла. З Правим Сектором воював під Слов’янськом.

Сергій Р. зі Львова, у складі 80-ї аеромобільної бригади воював під Луганськом та Щастям.

Сашко С. родом з Вінниці, (позивний Вінниця), боєць батальойну Донбас, бачив Іловайський котел, був поранений під час виходу колони української армії з Іловайська.

Реабілітаційний курс «Школа ходи» передбачає фізіотерапію, навчання ході на протезах, повноцінне їх використання та інше. Хлопці вчаться ходити по-новому і жити теж. Під час нашого відвідування Вінниця поїхав на процедури у Відень, а один із Сашків відпочивав у кімнаті.

Сашко Ч. починає розповідь. Він був мобілізований, але не чекав допоки прийде його час іти на фронт, а написав рапорт і поїхав воювати. “Я не буду сидіти і чекати, поки прийде моя черга, поки пацанят по 20 років відправляють, моїх студентів, це не по-чоловічому”. Він 5 років пропрацював у міліції у відділі по боротьбі з наркотиками. А потім пішов майстром газозварювання в професійно-технічне училище. Крім того, має вдома малий бізнес у цій сфері.

Підходить Сергій, хлопці жартують, що треба бути уважними, бо я все записую на диктофон.

28 вересня о 5:30 ранку Сашко Ч. з українськими воїнами евакуювали людей з села Ленінське, Луганська область. Військові йшли спереду. “Як почався сепаратистський обстріл, ми відвели людей назад, щоб ті не зайшли в мінні поля. І уже, як верталися назад, прилетіла “награда”. Моя зміна закінчилася о 5 годині, але я пошкодував пацанів і подумав, хай посплять ще півгодинки. Ну… Слава Богу, що я, – одразу додає Сашко, щоб я, бува, нічого не подумала, – може я сильніший, – роздумливо, але впевнено каже він.

Після поранення його відправили в Дзержинськ, там ампутували ноги. На жаль, в лікарню його доставили з дуже низьким тиском, тому кінцівки врятувати не було шансу. В Дзержинську пробув 4 дні. Тоді надійшла інформація, що місто будуть бомбардувати, тому його евакуювали в Артемівськ, де пробув добу, а звідти потрапив у шпиталь в Київ.

Сашко К. та Сашко Ч. в реабілітаційному центрі. Фото Павло Бішко

Сашко К. та Сашко Ч. в реабілітаційному центрі. Фото Павло Бішко

Говоримо про командувачів, бойових побратимів, вбивство товаришів на полі бою та про сум втрати. Ярош отримує від хлопців похвальний коментар за те, що воює, допомагав у Пісках, а Семенченко – в’їдливий коментар з насмішками, за те, що “воює лише у фейсбуці”.

Сашко Ч. розповідає про чимало своїх знайомих з найперших кіборгів – кіровоградського спецназу. Росіяни не могли їх вистріляти, наші, як кіборги, були нездоланними. А потім стає сумним і називає цифри: “3-ій полк десь 200 чоловік загинуло. Багато товаришів моїх з того полку полягло. Здорові такі, молоді хлопці. У Кіровограді літом кожен божий день був похорон. Як вийти на вулицю, так кожен день когось ховали. Всі йшли добровільно, не було боягузів. Скільки хлопців загинуло з Центральної України – Кіровоград, Полтава, Вінниця, Черкаси. Не знаю, чому так. Фронт від мене 700 км, від Улянівки до Сходу 700 км. Кожен переживає за свою сім’ю, щоб не прийшло в його хату”.

Там, де Сашко Ч. воював, каже, люди зустрічали по-різному: одні вітали, інші, м’яко кажучи, не дуже. Хто в таких ситуаціях радів і був задоволений, так це діти. “Коли заїжджали в села, міста, катали дітей. Вони тішилася так. Іде по дорозі дитина 6 років, а в тебе така сама вдома. Ну що ти посмієш їй зробити?”

Сашко Б., Сашко Ч., Сашко К.  Фото Павло Бішко

Сашко Б., Сашко Ч., Сашко К.
Фото Павло Бішко

В розмову за столом вклинюється один з відвідувачів, голосно промовляючи: “Хлопці, не хочу нікого примушувати, але так скалося, що я – священик”. Хлопці на хвилинку замовкають, а потім щиро сміються з таких неочікуваних слів. “Завтра до вас приїде отець Юрій, відправити панахиду. Служба – це дуже добре, але церква може і більше запропонувати, наприклад, молитва за оздоровлення душі, на підтримку внутрішнього настрою, відновлення внутрішньої енергії”, – уточнює отець Олег.

Сашко Ч. одразу підхоплює розмову, до них рідко доїжджали священики, хоча цього не вистачало. Одразу витягає з-за пазухи ладан і каже: “Мені це там дали, і я зрозумів, що це мене рятувало. У нас були хлопці суботники з 17-го, 18-го батальойнів, їх було 5 хлопців віруючих. То церква закупила в Польщі їм машину. На тій машині мене пораненого вивозили. Дуже добрі хлопці, вони мені сподобалися. Вони постійно молилися. Коли ми йшли в розвідку, то прикривали нас”.

Ми принесли хлопцям зібрані громадою гроші, від них вони відмовляються на відріз (уже коли будемо йти додому, вмовимо їх взяти), а от одяг, подумавши 5 хвилин, беруть. Розглядають шорти, Сашко Б. хоче забрати собі з кишенями, на що Сашко Ч. відповідає: “Уже отжав, справжній сєпар”. Тут, це жарт на всі випадки життя.

Фото Павло Бішко

Фото Павло Бішко

З іншого кінця столу лунає питання: “Хлопці, а можна таке персональне питання, яке у вас тепер ставлення до зброї?” Хлопці з байдужістю відповідають, що фатальної зміни у відношенні не сталося. В той вечір вони ще чимало розмовляли про різні види автоматів, куль, БМП та гради. Сашко Ч. розповідає історії, як хлопці в психіатричних лікарнях вдягають бронежилети і воюють під ліжками-укриттями. Ці історії він і від знайомих наслухався, і сам бачив. “А що, в столиці “хіхіхаха”, так, ніби нічого не сталося, а за 600 кілометрів війна. Нас врятувало те, що ми не бачили цього всього, що одразу після поранення потрапили в госпіталь”.

Проте вони ні на що не жаліються. Вони бачили гірше, на їхніх очах помирали бойові товариші. “Ми побачили те, що може бути гірше. Ну, уяви, обіцяли ротацію через 45 днів, а не було півроку. З батальйона 450 чоловік залишилося 150. Без ноги – не каліка, – запевняє мене Сашко Ч. – Звісно, болить, ти не так робиш все швидко, як хотів би, але треба навчитися з цим жити. Ми бачили і гірше… “

Відвідувачі акуратно випитують інформацію щодо озброєнності української армії, бойового духу та наших шансів на перемогу і найближче майбутнє. Видно, що вони, хоч і не показують цього, але налаштовані не настільки оптимістично, як хлопці. “Не було нікого голого і босого. Той, хто хотів, міг все отримати, – емоційно розказує Сашко Ч., – ми багато техніки “віджали”. Форма українська не дуже якісна. Ти раз поправ, а воно розлазиться, змінне не встигали видавати. Але потім процес налаштували. Волонтери – взагалі наше “все”. Як тільки щось закінчувалося, вони все привозили одразу. Ну, не може у нас бути все одразу, якщо 20 років ця армія нещасна розкрадалася. Москва не за один день будувалася. (Цей вислів веселить хлопців). Нам треба розкачатися. За один день підняти ту стару техніку взагалі нереально. Наші офіцери тільки на папірці офіцери, у них же ж не було навіть тренувань нормальних. Ми його питаємо, що робити, а він нам каже, хлопці, я так само, як і ви, вчуся на місці”.

Розпитуємо про Донецький аеропорт, що думають хлопці про Мінські домовленості і так зване перемир’я. “Донецький аеропорт з самого початку був пасткою, – каже Сашко Ч., – з вежі проскановувався весь аеропорт, перед яким було бетонне поле, 3 метри вглиб. З іншого боку прострілювалися Піски. Як тільки ця вежа впала, наші почали програвати”. “Це була одна причина, – додає Сергій, у нього такі добрі очі, що тяжко уявити, як він бачив ними жах війни, – а інша, коли наші виводили війська, то дали можливість ДНРівцям забрати трупи, так ті заклали бомби між поверхами і підірвали плити”.

Сергій Р.  Фото Павло Бішко

Сергій Р.
Фото Павло Бішко

– А що ви робили з полоненими?

– Змушували їх працювати. Росіян не чіпаємо і наші розказують, що росіяни теж наших не чіпають, дають сигарети, їсти дають, а ця вся тварь – серби, кадирівці, найманці, це вони знущаються. Наша проблема “сєпари”. Та й будьмо чесними, там уже і “сєпарів” не лишилося. Ті, які воювали за ідею, їх давно повбивали. Ми воюємо з російською армією та найманцями.

Тут Сергій бачить на столі диктофон. “Це що все записується?” “А ти думав, – піджартовує над ним Сашко Ч., – ми уже час перебрали. Буде така стаття про нас, як цей стіл. Сергій – офіцер, шифрується, а мені все одно, я можу говорити все, що хочеш”. Питаємо хлопців, як вони вижили і що робили, коли була вже несила. Старалися постійно жартувати. А виживали завдяки бойовим товаришам. “Отак ми і жили там – завдяки одне одному. Мене хлопці з-під куль пораненого виносили. Я думав, ще не вистачало, щоб через мене хтось помер”.

Хлопці кажуть, що дуже легко судити, якщо ти не на полі бою. Це як гра в шахи. “Я думаю, що Піски – відволікаючий маневр, так само і Дебальцеве, їм треба Маріуполь”, – висловлюється Сашко Ч.

Ми повинні завершувати розмову. Уже пізно, прийомний час закінчується. Хлопці проводять нас аж на вулицю. По дорозі зустрічаємо групку пацієнтів, як тільки вони побачили наших військових, широко усміхаються і вимовляють “Добрий вечір” з дуже смішним акцентом. Наші хлопці навчили півлікарні вітатися українською і говорити таке особливе тепер для нас ”Слава Україні”.


Новини партнерів