«Часом більше бійців гине після війни, ніж під час»

Як «бостонський москвич» допомагає українським солдатам лікуватися від війни

Роман Торговицький до останнього не мав жодного відношення до України. Народився у Москві, у 17 років переїхав до США. Але саме він у травні минулого року під час виступу «Віртуозів Москви» в американському Кембриджі вийшов на сцену і зачитав петицію на підтримку України. За що тоді був заарештований. Подібний перфоманс він улаштував нещодавно у Нью-Йорку, не давши зібрати овації черговим російським артистам. Після цих акцій про Романа багато писали журналісти. Тільки от зараз мало хто знає, якою складною і важливою справою він займається.

Одразу після Майдану він думав про щось подібне, а кілька місяців тому остаточно вирішив — потрібно допомагати українським військовим справлятися із «донбаським синдром». Шукав за кордоном фахівців із психологічної реабілітації бійців, збирав кошти і разом з тим об’єднав навколо себе команду Wounded Warrior Ukraine. У лютому в Києві стартувала перша серія тренінгів, в рамках яких дійсних бійців АТО вчитимуть розуміти себе і допомагати іншим свої товаришам — щоби по поверненню із зони бойових дій вони могли якомога м’якше заново вбудуватися у мирну реальність.

Про те, що змушує його займатися українським проблемами, про особливості втілення програми із реабілітації та те, як допомогти бійцям не зламатися після пережитого на війні, Роман розповів у інтерв’ю VIDIA.

DSC01827

— Романе, розкажіть детальніше про проект Wounded Warrior Ukraine і систему тренінгів для бійців — що вона передбачає?  

— Життя показує, що іноді більше людей гине під час ротації і після закінчення бойових дій, ніж під час. Я спілкувався із кількома хлопцями, які пройшли Афган та інші війни. Говорять, наприклад, так: під час війни в моєму підрозділі загинуло три людини, а протягом п’яти наступних мирних років — 12 осіб. Теж саме відбувається із ветеранами Іракської та В’єтнамської воєн. Їм складно пристосуватися.

Ідея нашого проекту полягає у тому, аби дати бійцям, які пройшли через шок і травму війни, розуміння того, що із ними відбувається на емоційному рівні. А також навчити їх методикам та техніками того, як допомогти своїм побратимам впоратися із такою ж травмою.

Важливий момент — бійці важко йдуть на контакт із психологами. Їм легше довіритись людям, які пройшли ті самі випробування.

Снимок

— Тобто вчитимете основам реабілітації не професіоналів,  а звичайних військових?

— Спочатку я планував курси для психологів. Шукав спеціалістів, яких можна привезти в Україну, аби вони передали свій досвід колегам. Але чим більше я спілкувався із українськими психологами, тим більше чув від них, як багато часу доводиться витрачати, аби достукатися до бійців. Тому і виникла ідея передавати ці знання безпосередньо воякам.

Вдалося знайти людину, яка б за це взялася. Дітті Марчер, датчанка, вона вже мала розроблену раніше програму для датських військових, які пройшли через Афган. Близько 20 років Дітті займається лікуванням психологічних травм тілесними методами. Традиційна психотерапія базується на talk-therapy, тобто на розмові. Але існують також методи, орієнтовані на тіло: дихання та вправи.

Навчання триватиме в загальному чотири місяці і складатиметься із чотирьох блоків-тренінгів від двох до п’яти днів кожний. Опісля кожен із учасників матиме у своїх руках інструментарій, як працювати із бойовим шоком та посттравматичним синдромом.

— Скільки бійців стали учасниками проекту? І чи по завершенню тренінгів вони отримають якісь сертифікати?

— Через загострення ситуації на фронті в останній момент кілька хлопців не змогли приїхати. Тому участь у першому тренінгу взяло, здається, від 15 до 19 бійців. Протягом місяця ми проведемо додаткові заняття для тих, хто пропустив. Наступна серія семінарів запланована на квітень. І в цілому ми хочемо провести через тренінг 25 осіб.

Щодо сертифікатів — здається, так. Але суть, звісно, не у цьому. Наша мінімальна мета — дати конкретні і максимально практичні знання, аби хлопці могли одне одному допомагати.  Наразі ми обговорюємо із українськими волонтерами можливість створення якихось центрів (чи співпраці із уже існуючими), де в майбутньому  — може вже після закінчення війни — ті бійці, які пройдуть наш тренінг, могли би працювати, надаючи допомогу іншим. Звісно, якщо вони захочуть.

— Яким чином ці 25 бійців були зараховані до програми — був певний відбір?  

— Тут в Україні є кілька волонтерів, які шукали людей через власні контакти з батальйонами, яким допомагають. Ми в свою чергу сканували тих, хто виявляв бажання взяти участь. Дітті мала кілька вимог до кандидатів. Аби хлопці, по-перше, не сиділи на медикаментозному лікуванні. А по-друге, пройшовши через шок і травму, вони все ж повинні були мати внутрішні ресурси працювати над собою. Тому що бувають зовсім екстремальні випадки, де травма настільки сильна, що людина просто немає ресурсів допомагати іншим. Ми відбирали людей із середнім рівнем шоку.

10997511_10101942014379411_2347347952719996392_n

Перша сесія тривала два дні. Ми ще навіть не починати давати їм якісь методики роботи, а просто пояснювали, що із ними відбувається зараз. Коли людина розуміє природні реакції організму на стрес, це само собою вже знімає певний рівень цього стресу. Бо зазвичай як: людина відчуває, що із нею щось не те — не спить, має флешбеки і не знає, що це нормальна реакція організму.

— І як бійці сприймали цю інформацію?

— Мене приємно вразила різниця їх стану до і після. Так зі сторони подивитись, ніби нічого особливого не відбувалось. Дітті розповідала, що таке травма, що таке шок. Багато ділилася власним досвідом: як виживала під обстрілами і бомбардуваннями, як після повернення з Ближнього Сходу інстинктивно кидалася під стіл у мирній Данії від звуку феєрверку, як не могла водити машину під дощем, бо світло фар нагадувало їй про поїздки під кулями снайперів в Сербії і десятки убитих друзів. І це не були просто історії, аби розважити. Це була добре продумала стратегія.

Якщо на початку тренінгу багато хто із хлопців усім своїм скептичним виглядом показував, що краще зараз був би із товаришами на фронті, то наприкінці вони геть змінилися і були дуже зацікавлені. Між ними встановися сильний емоційний зв’язок. Такий, який може бути лише між людьми, що отримали військову травму.

Ми обговорювали з Дітті, що ці хлопці — одні з кращих людей, які пішли за ідею ризикувати власним життям — після всього пережитого можуть відчути себе непотрібними суспільству і зламатися. Але якщо дати їм ці методи, вони можуть стати ще сильнішими особистостями, і тоді ще більш ефективно рухатимуть цю державу до демократизації, ще більш ефективно боротимуться із корупцією. І я вірю в це, бо побачив, як змінилися ці люди всього за два заняття.

11001730_10101942014249671_6506295218470229742_n

— Ви живете у США — як вам вдалося дистанційно організувати все це? І чи виникали якісь труднощі у процесі підготовки проекту?

— Складнощі були. Але загалом все вдалося залагодити завдяки українським організаторам. Вони провели колосальну роботу: знайшли місце для тренінгу, витратили багато часу на відбір бійців та отримання дозволів від Міноборони, щоб людей відпускали з передової.

Але якщо говорити в загальному, я вражений неадекватністю та неефективністю української системи. І медичної, і військової. Концепції неефективності і там, і там однакові.

Від хлопців я чув розповіді, наприклад, про те, що їм видають форму, яка розлазиться на шматки після першого ж використання, тому вони ходять у тому, що їм привозять волонтери. Або що міліцейські батальйони, які повинні тримати другу-третю лінію оборони, опиняються на першій, ще й без необхідного озброєння, і не маючи комунікації з іншими військовими батальйонами.  Як людині, яка вже довший час живе у суспільстві, де теж бувають різного роду неефективності, але геть не таких масштабів, чути подібне — дико. Те саме у медичній системі. Хлопців можуть класти у госпіталі, але лише на 7-10 днів, а далі їх виписують, бо хтось нагорі так вирішив. І нікого не хвилює, що у них ще кістки не зрослися! При тому існують інші реабілітаційні структури, які могли б їх прийняти на більш тривалий термін, але знову ж таки там, нагорі, про це не домовляються. Різні міністерства взагалі не комунікують між собою. Це страшно дратує.

BeFunky_DSC01840.jpg

— А чому ви взагалі вирішили цим займатися?

— Все почалося із Майдану. У січні минулого року я полетів із другом у Пітер — частково по бізнесу, але в основному просто подивитися місто, погуляти музеями. У цей же час на Майдані відбувались активні події. На Facebook я постійно читав, що «фашисти у Києві б’ють міліцію». Мені стало цікаво подивитись на все це власними очима. В результаті, у Пітері я провів замість тижня два дні — весь інший час був на Майдані. Мене приємно шокували люди — ніколи і ніде я не зустрічав такої великої кількості старших людей, які серед зими у свої 50-60 років готові бути ночувати на Майдані для того, аби їхні діти жили у кращій системі. Коли таке чуєш, не перейнятися цим неможливо. Автоматично я почав робити короткі відео-інтерв’ю прямо на телефон. Виставляв їх у себе на Facebook і бачив, як ті самі люди, які говорили мені: «Куди ти їдеш, московський єврей, до фашистів», стали тепер пересилати гроші на медикаменти та підтримку Майдану.

Наступного разу я приїхав після 19 лютого, коли з’явились перші звістки про загиблих. Я зірвався, купив більш професійну камеру і взяв квиток до Києва. Мене дратувало те, як подають інформацію про Майдан західні ЗМІ — показуючи палаючі шини та натовп людей, вони дегуманізували увесь процес. Мені здавалося, що саме тому американці та європейці так спокійно сприймали ті події, саме тому продовжували вчергове висловлювати свою стурбованість. Мені було важливо показувати історії конкретних людей.

Так вийшло, що дістався Києва я вже після розстрілів, буквально за кілька годин. І відчував себе двояко. З одного доку, якби прилетів раніше, скоріше за все бігав би десь поруч з Інститутською і міг би опинитись серед загиблих, а значить маю ніби другий день народження. З іншої сторони — ще два тижні тому я ночував тут у наметах із людьми, а тепер все залито кров’ю, немає наметів і я не знаю, де ті люди і чи вони живі. Почав брати інтерв’ю у медиків — вони розповідали, як кілька годин тому хлопці помирали у них на руках і кричали: «Відпустіть нас, нам потрібно назад на Майдан».

Пізніше зайшов до своїх київських друзів і намагався розповісти їм про побачене. Але не міг, бо кожного разу як починав, накочувалися сльози. Зі мною ніколи раніше такого не було. Точно так само як тепер хлопці, що повертаються з фронту, я тоді абсолютно не розумів, що зі мною відбувається. Потім були поховання. Народ кричав: «Ми не забудемо!» І, напевно, у той момент я дав собі слово не забути і обов’язково допомоги тим, хто пройшов через це.

Коли я знайшов Дітті, виявилося, що вона вже 7 чи 8 років викладає у Києві і має тут своїх учнів. Її розклад забитий на рік-півтора наперед. Але розуміючи, що вона робить саме те, що я шукаю, я переконував її як тільки міг. Було кумедно — мені кожному доводилось  говорити, що всі інші проблеми вирішені: що фінансова частина є, що ми все організуємо, знайдемо бійців, коли ще було не ясно, хто їх буде шукати. Важко було розкрутити цю машину. В тому числі, знайти фінанси.

— До речі, про фінанси. Очевидно цей проект не є дешевим…

— Недешевий, так. Загалом він коштує близько 20 тисяч доларів. Ми й досі не підняли усю суму. Але спочатку грошей не було зовсім. Після року активного волонетрсва їх складно було знайти. Ті люди в українській діаспорі, які готові допомагати, вони і самі постійно збирають гроші. Діаспора багато у чому вже вичерпала свої ресурси, тоді як залучити американців чи канадців поки не дуже вдається. Я зрозумів, що єдиний шанс — це якось надихнути людей. У травні, коли до нас приїжджав Співаков (Володимир Співаков — російський диригент, керівник оркестру «Віртуози Москви». — Ред.), наприкінці концерту я вийшов на сцену і постарався у дуже інтелігентній формі, як мені здавалося, висловити йому своє нерозуміння, чому він підписав той лист на підтримку політики Путіна щодо України. І тоді ця новина абсолютно несподівано для мене вибухнула. Але так я зрозумів, що є можливість додати енергії російській та українській діаспорі.

Roman May Spivakov

Коли вже у січні цього року до США приїздили Анна Нетребко та Валерій Гергієв, я сприйняв це як шанс. З однієї сторони — нагадати музикантам, що негоже, в той час коли російські війська знаходяться на території України, користуватись своїм статусом і промивати мізки американцям, дублюючи для них спотворену інформацію російської пропаганди. З іншої — це був шанс сколихнути діаспору і зібрати гроші на проект.

— Вдалося?

— Так. Плакат, із яким я вийшов на сцену, містив три меседжі: щодо неприпустимих дій Гергієва та Нетребко, щодо незаконного ув’язнення Надії Савченко і у самому низу я дописав назву нашої організації. Я сподівався, що навіть сама назва — Wounded Warrior Ukraine — дасть американцям розуміння проблематики солдат, які повертаються із війни. У США є схожий проект, який називається Wounded Warrior Project. Тому хоча б на асоціативному рівні це мало би спрацювати. І слава Богу, спрацювало. Протягом п’яти днів нам вдалося підняти ті кошти, які були необхідні для старту.

У березні до нас в Америку приїжджає співачка Настя Приходько. Два її концерти — у Бостоні та Нью-Йорку — будуть на підтримку проекту. Крім того, поступово до нас почали долучатися волонтери. Зараз у мене вже є відчуття, що я не один. І це набагато приємніше.

— Окрім грошей, які наразі у проекту є потреби?

— Люди. Ми активно шукаємо людей двох категорій. Перша — лікарі-реабілітологи, фізіотерапевти, арт-терапевти, психологи, які мають досвід роботи із подібного роду травмами. Ми маємо ідею відправити в Україну укомплектовану команду реабілітологів, які б передали свій досвід українським лікарям. Ми вже мали зустріч  із головою української асоціації фізіотерапії, і там зацікавлені співпрацею із західними колегами. Зрозуміло, було би простіше, якби ці спеціалісти були б ще й україно- або російськомовними. Друга категорія людей, у яких ми зацікавлені, це ті, хто має досвід роботи у некомерційних організаціях та фандрейзингу.

— Звідки знаходите сили робити своє попри недосконалість та супротив української системи?

— Чесно скажу, коли перетинаєшся із системою, часом хочеться опустити руки. Але це компенсує спілкування із волонтерами. Поважаю їх і дивуюся, як їм вдається йти вперед, незважаючи ні на що. Це при тому, що я хоча б живу у іншій країні, де немає війни. А вони увесь час знаходяться тут. І багато хто викладається ще з часів Майдану. Звідки у них стільки внутрішніх ресурсів?! Але коли я перебуваю у їх середовищі, відчуваю — прорвемося!


Новини партнерів 



Коментувати

(Ваш імейл не буде опубліковано)

Додавши коментар, Ви погоджуєтесь, що він перед розміщенням на нашому сайті може бути переглянутий редакцією. Перед коментуванням Ви прочитали і погоджуєтесь з правилами. VIDIA залишає за собою право використати Ваш коментар на будь-якій із своїх медійних платформ.

Реклама на VIDIA

З питань розміщення реклами звертайтесь за адресою:
advertise (at) vidia.org

Про нас