Боєць, якого не було. Максим Клокун більше року намагається довести в суді, що він — інвалід війни

Максиму 25. І у нього більше немає правої ноги. Лишився її, підірвавшись на міні під Іловайськом. На війну пішов добровольцем. Каже, розумів, що його досвід і знання, отримані під час строкової служби, знадобляться на передовій. «Всі ми патріоти, сидячи на дивані», — після такого аргументу навіть рідна мати не змогла утримувати сина вдома. У лавах батальйону «Шахтарськ» він кілька місяців захищав країну. Ось тільки вона тепер його не визнає.

Фото: Dima Gavrysh

Фото: Dima Gavrysh

— Це абсурд! Як виявилося, в МВС просто немає документів, які б підтверджували, що я дійсно був на передовій. Півроку вони там щось розслідували. Потім було засідання суду. Заслухали двох свідків — хлопців, які мене пораненого з поля бою забрали. На тому все —сказали, чекайте рішення. Це було 9 липня. Дотепер рішення немає, — про свої поневіряння Максим розповідає з легкою посмішкою, ніби це все не про нього. Ми п’ємо чай на кухні у звичайній київській панельці. За вікном уже листопад.

Коли півтора роки тому в новинах стали все частіше повідомляти про загиблих на сході, Максим звільнився з компанії, де працював торговим представником, і пішов до військкомату. Але отримав відмову — його спеціальність, сказали там, армії зараз не потрібна. Вирішив йти іншим шляхом і попросився до тренувального табіру Правого сектора в «Десні».

— Місяць пробули там, з хлопцями познайомилися і після навчання вирішили їхати на фронт самі по собі. Домовилися, щоб нас взяли в «Шахтарськ». Руслан Онищенко — заступник командира — пообіцяв, що на передову потрапимо і зарплату будемо отримувати. Ще місяць чекали доформування батальйону в Дніпропетровську. Поки там стирчали, я хлопців натаскував: що таке розвідка боєм, як стріляти, як лад тримати. Ланцюгом йти — теж наука, — Максим захоплено розповідає про тонкощі військового мистецтва, розставляючи чашки на столі, мов солдат на полі бою.

30 липня його підрозділ отримав офіційний наказ їхати в зону АТО. Розквартирувалися в гуртожитку в Старобешевому. Патрулювали найближчі села. Чотири рази виїжджали під Іловайськ для розвідки боєм.

—Йшли полем соняшниковим у бік міста, аби змусити «сєпарів» показатися. Тоді їх позиції обстрілювали. Так-так, ми були гарматним м’ясом — йшли вперед, знаючи, що когось із нашого ланцюжка точно вб’ють.

Тоді було страшно. Але, каже Максим, був момент ще більш моторошний.

— Якось при затриманні довелося наставити ствол людині в потилицю. Певно, я боявся більше, ніж той затриманий. Все думав, що доведеться курок спустити, а раптом людина ця невинувата? Дуже страшно. У бою не так — там інстинкти спрацьовують.

Своє поранення Максим отримав у черговий розвідці боєм.

— Нас обстрілювали сильно. Я крок зробив і тут помітив чорне коло під ногою — на міну наступив. Звуку вибуху не чув — оглушило моментально. Але все усвідомлював. Мене відкинуло на пару метрів. Дивлюся, нога нижче коліна поруч лежить і тільки на тоненькій шкірці ще тримається. Кістка, артерії стирчать, кров хлище. Я за аптечку, а її немає — у мене на боці вибухнув один із запасних магазинів, осколками аптечку знесло і буквально вирвало шматки тіла.

Максим перериває розповідь, аби долити нам іще чаю. Тільки зробити це без сторонньої допомоги він не може. Як не дивно, хоча у Максима немає ноги, найбільше йому не вистачає рук.

— Раніше не замислювався, чого це вартує — мати вільні руки. Вони ж у мене тепер весь час милицями зайняті. Якось пішов на каву з одним товаришем, і так було соромно, що він мою каву мусив до столу замість мене нести. Та й взагалі нічого я більше не можу робити, як раніше. В душ сходити — проблема. До перукарні в сусідньому дворі дійти — проблема. У магазині щось купити — та ж історія. А якщо там ще й плитка мокра на підлозі, так взагалі кошмар. Кілька разів уже падав. З протезом воно набагато простіше було б. Мені волонтери дістали один — спасибі їм — але він не підходить: натирає так, що ходити все одно неможливо.

Хороший протез коштує захмарних грошей. Отримати його від держави безкоштовно, як годиться, Максим не може — за документами його в зоні АТО не було.

Фото: з домашнього архіву Максима

Фото: з домашнього архіву Максима

— Мене ж тоді з поля бою свої забрали. Джгут наклали. Ногу сподівалися ще врятувати, склали її на місце і п’ятою до автомата прив’язали. Пекельний біль. Кілька разів мені кололи знеболювальне, але воно не діяло. Відвезли в Старобешеве, звідти — на Київ. Частину ноги таки ампутували — все, що нижче коліна. Вже тут дізнався, коли лікувався, що в батальйон мене так і не оформили.

Тепер все ускладнюється ще й тим, що батальйон «Шахтарськ» незабаром розформували.

— Хоча адвокат мій каже, що це не грає особливої ​​ролі. Зараз у судах більше 600 подібних до моєї справ від хлопців з різних батальйонів — по жодній рішення ще не було. Мабуть, команда затягувати йде зверху.

У Максима дзвонить мобільний. Знайома одна допомагає залагодити юридичні питання, а заодно печеться про здоров’я хлопця.

— Ти ж знаєш, що таблетки, які ти п’єш, звикання викликають? — чую з трубки її гучний голос.

— Знаю-знаю, — відповідає Максим, і, закінчивши розмову, пояснює мені. — Знеболювальне сильне п’ю. Вже ломку собі заробив.

Хоча з моменту поранення пройшло вже більше року, біль у нозі Максима не відпускає.

— Болі дві. Одна така, як буває, коли по нерву вдариш, — мурашки по шкірі і пече сильно. Але це ще терпимо. А друга схожа на судому. Тільки дуже сильну. Схопити може коли завгодно.

Максим про це не говорить, але мені розповідали, що коли навесні він брав участь у серії тренінгів з психологічної реабілітації для військових, кілька разів йому доводилося пропускати заняття — частина ноги вище коліна, боліла так сильно, що Максим не міг навіть піднятися з ліжка.

— Добре хоч фантомні болі минули. А то сім місяців мене мучили. Прямо відчуваю — ікра пече, а її-то немає. Або п’ятка неіснуюча свербить. Дивне відчуття, — Максим знову посміхається сам із себе.

Він взагалі усміхнений хлопець.

Фото: з домашнього архіву Максима

Фото: з домашнього архіву Максима

— До мене у лікарню приходили з протезного заводу. Говорили, що як буде довідка про участь в АТО, зможуть за державний рахунок зробити мені хороший протез. А поки як у тому фільмі: «немає ручок — немає печенька».

— А є у тебе образа на державу за те, що все ось так?

— Що на них ображатися ?! Я ж не за політиків на війну пішов. Я за сім’ю туди йшов, за людей, — відповідає, не замислюючись. — Але знаєш, там, на війні, всі інакше. Пріоритети інші. Там життя цінується гостріше. Ділишся останнім з тим, хто поруч, адже завтра його може не стати. Братерство таке. Там разом їсиш, спиш, в бій ідеш — і важливо знати, що ти можеш розраховувати на товариша, а він на тебе.

Якийсь час Максим мовчить. Потім тихо додає:

— А тут такого немає.

 

Текст: Марічка Паплаускайте

Оригінал тексту на Wounded Warrior Ukraine

Wounded Warrior Ukraine є проектом некомерційної організації Healing War Scars Inc., заснованої у США в грудні 2014 року. Головним завданням проекту є надання психологічної реабілітаційної допомоги військовим та цивільному населенню, які постраждали від видимих і прихованих ран війни. Підтримати проект  Wounded Warrior Ukraine можна тут.

Читайте також

Українка стала гостею благочинного Гала-вечора князя Монако
Важливе, Новини, Світ
0 shares0 views

Українка стала гостею благочинного Гала-вечора князя Монако

vidia.ua - Вер 29, 2019

Українська продюсерка Марія Гражина Чаплін стала гостею найпрестижнішого заходу Монако - Monte-Carlo Gala for the Global Ocean, який відбувся 26 вересня, повідомляє VIDIA.…

З істоіії українців діаспори. Шлях до волі Никифора Григоріїва
Публікації, Україна
0 shares0 views

З істоіії українців діаспори. Шлях до волі Никифора Григоріїва

vidia.ua - Вер 26, 2019

Нещодавно, побачило світ біографічне дослідження, присвячене першому  директору Української служби «Голосу Америки» Никифору Григорієву. Це – монографія кандидатки історичних наук, доцентки Київського національного…

У Чикаго поховали духовного батька української громади
Важливе, Світ
0 shares0 views

У Чикаго поховали духовного батька української громади

vidia.ua - Бер 16, 2019

Отець Мирон Панчук, священик Єпархії св. Миколая, Української Католицької Церкви, відійшов у вічність в Чикаго 9 березня і був похований 15 березня на…