Американський поет родом з України про значення рідної мови

Ілля Камінський – американський поет родом з України. Він є автором кількох англомовних поетичних збірок, зокрема, «Dancing in Odessa», «Musica Humana» та інших. Три роки тому поет був номінований на отримання Нобелівської премії в області літератури.

Під час Форуму Видавців у Львові у проекті «Історії іншості» Ілля Камінський пояснив, чому без пауз не може бути музики, навіщо поету залишатися дитиною, а ще розповів про свої стосунки з Америкою та Україною.

_MG_9150

Чим є для людини її рідна мова? Що українська означає для її носіїв, а що – англійська? Кожен може знайти відповідь для себе. Але поет зобов’язаний зробити це. Немає поета, який би ламав мову. Це нереально. Коли йдеться про написання поезій, ви використовуєте мову, примушуєте її служити, а значить – виходити за межі.

Моя улюблена американська поетка, Мері Дікенсон, насправді не могла написати жодного пристойного речення – їх їй набагато складніше створювати, аніж поезію. Я вирішив, чому б мені не спробувати? Це більш цікаво, смішно, трагічно.

Найвеличніший англійський поет – це Шекспір, звичайно. А який твір Шекспіра? Хтось скаже «Гамлет», хтось скаже «Король Лір». Ви спитайте, який найкращий рядок в «Королі Лір»? Тоді виникне неймовірна ситуація, бо найвідоміші цитати звідти мало пов’язані з англійською. Коли улюблена донька героя гине, цей старий чоловік каже: «Ніколи. Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!» Це навіть не речення, а лише одне слово, крик. Як на мене, це найпромовистіша поезія з цього творчого доробка, свого роду діалог з Богом.

_DSC9161

Коли ми сприймаємо мову на слух, на звук і візуально, питання про мову стає риторичним. Все це пов’язано з її сприйняттям. Наприклад, розкажу, як я особисто сприймаю море. В Одесі, в Україні, як людині з вадами слуху, мені було досить складно, бо я не чув моря. Останні роки я часто повертався сюди, бо мені надзвичайно цікаво бачити Україну новими очима. Але це приватне сприйняття.

Звичайно, англійська – міжнародна мова, і неважливо звідки ви. Молодий поет, ніби грає на флейті,  і це зрозуміло в будь-якій країні, бо музика – це теж міжнародна мова. Малюнок, зображення – це універсальна мова. Хоча мова звуків набагато складніша. Вони дуже інтимні й особливі для певної мови. Спочатку ви використовуєте звуки як колискову, а потім це вже сприймається як вірш, і ви розумієте, яку сутність передає повторення звуків. В перекладі цього не відтворити. Це, власне, ритм, який заворожує.

_MG_9148

Всі мови втрачаються в перекладі, але що це означає?

Був експеримент, в якому брали участь люди з вадами слуху з різних країн світу. Вони володіли різними мовами жестів, їх запросили в одну кімнату і лишили на шість годин. Вони сиділи в кутах і не говорили між собою. Потім взяли чотирьох інших людей, які говорили однією мовою знаків, для порівняння. Ці люди почали між собою говорити. Експеримент довів, наскільки мова, якою ми говоримо, обмежує нас, скільки думок і скільки розуміння втрачається через мову.

Ми, поети, розуміємо, що нереально мати поезію в тиші, тому що мовчазна музика – це шум. Без пауз не може бути музики, вони її визначають. Тому поети проти тиші, хоча вона і примушує нас говорити. Ось такий парадокс.

Мені пощастило жити там, де легко походити з Одеси і водночас бути американським поетом. Чи я вважаю себе американцем – це окреме питання. Мій дім – це там, де я народився. Але сказавши це, хочу зазначити, що поети не народжуються у країнах. Вони з’являються на світ у самому дитинстві. Якщо поетам щастить, вони залишаються там назавжди.

Одеса цікаве місто. Я зростав там, де звідусіль чув як українську, так і російську мову. Мій перший вчитель поезії був україномовним, потім був російськомовний викладач. Я  сам писав перші вірші російською. Крім того, я однаково перекладаю з російської, і з української.

Дитина в мені особливо не змінилася. А дорослий в мені не тішиться, що зміни є. Одеса, насправді, теж не дуже змінилась, що добре для мене, і що, напевно, не так добре для інших її мешканців.

_DSC9144

Про Америку я не можу говорити загалом, бо це велетенська країна. Я лише поділюсь своєю точкою зору. Я люблю цю країну за те, що вона говорить про свої проблеми тоді, коли багато країн вдають, що у них проблем немає. Америка дуже різна. Вона має регіональних поетів, я би навіть сказав «регіональні літератури». З поезією трохи складніше, бо поети багато переїжджають.

Так склалося, що моя сім’я переїхала на канадський кордон, де не було емігрантів з Радянського Союзу. Я вчився в канадській школі, а тепер живу на мексиканському кордоні і знову ж таки там не багато російських емігрантів. Не те, щоб я не хотів належати до їхньої спільноти. Просто моє життя так повернулося і власне я не мав російськомовних людей в ньому. Я закінчив  школу в Одесі і був практично дорослим виїжджаючи звідти. Ситуацій вивчення російської не було в моєму житті, я не маю досвіду щоденного спілкування цією мовою. Можливо, мені навіть пощастило в цьому.

Мій улюблений поет Мандельштам й іншого немає. Цей поет пише складні вірші про свободу, без якої не може бути поезії. Він пише про себе і це дуже непросто. Мандельштам – поет-нарцисист, але водночас можна сказати, що великі поети шукають «Я» з великої букви.

Люди питають, чому у східноєвропейському, пострадянському регіоні є таке прагнення до поезії. В шістдесятих роках багато людей читали навіть недолугі вірші, проводили змагання поетів для тисяч людей. Це дуже приватний простір, який знаходить свободу в темряві кімнати, на самоті. Тільки коли поет пише достатньо гарно, вільною мовою, вірш може стати приналежністю інших людей, які його читають. Тоді поезія стає живою. Свобода тиші йде від однієї людини до іншої, а канал – це мова. Це простір який твориться, який хочеться запам’ятати, там немає тіл.

Сучасність для мене – це розмова з минулим, де великі письменники не є необхідною силою. Вони живуть у мене в дома, як сусіди. Так я визначаю свій момент у часі. Але я не кажу, що моє минуле неважливе. Ми кажемо: «Минуле не має значення. Але тоді мене не існує, я не народився». 21 століття таке маленьке, як сорочка, яка на чотири розміри менша за моє тіло. А я хочу відчувати себе вільно.

Настя Іванців,

усі фото – Дмитра Єршова


Новини партнерів