Незламні. Історії тих, кого не зламав Голодомор. Частина 1

Цього року національні пам’ятні заходи до 83-х роковин Голодомору присвячені людям, які змогли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933 роках. «Голодомор не зламав» — ані цих людей, ані наш народ.

«Незламні» – це проект Інституту національної пам’яті: 15 історій тих, кого не зламав Голодомор.

ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО (1931-2009)

видатна оперна співачка, народна артистка України

Народилася в селі Радянське (нині — Графське) Вовчанського р-ну Харківської області. Дитинство співачки пройшло в одному з найбільш постраждалих від Голодомору районів Харківщини, а в її рідному невеликому селі померло більше 230 людей. Родина вижила лише завдяки тому, що батько працював  механізатором на місцевій  МТС.

ievgeniya_miroshnichenko_internet_baner

У листопаді 1943 року вступила до  Харківського ремісничого училища. На одному з концертів хору училища на всесоюзному огляді в Кремлі успішний виступ відкрив талановитій дівчині шлях до Київської консерваторії (нині – Національна музична академія України ім. П. Чайковського). У 1961 році стажувалася в оперному театрі «Ла Скала» у Мілані. Протягом майже 40 років (1957-1994) Євгенія Мірошниченко — провідна солістка Національної опери України. З 1980 року — викладач (з 1990 — професор) Київської консерваторії.

Після першої її появи на сцені критики написали, що «зійшла нова зірка опери». Володіла надзвичайно красивим, легким голосом широкого діапазону (понад три октави), чудовою колоратурною технікою — могутнє форте, прозоре піаніссімо, блискуче філірування звуку. За дивовижне поєднання вокальної майстерності і драматичного таланту Євгенію Мірошниченко називали «співачкою, на яку потрібно дивитися».

У концертному репертуарі співачки були численні арії з опер, українські народні пісні та романси українських композиторів. Із сольними концертними програмами та виставами Євгенія Мірошниченко гастролювала на сценах театрів і концертних залів колишнього СРСР,  знімалася в музичних фільмах, зокрема «Лючія ді Ламмермур». Про Євгенію Мірошниченко знято кінофільми «Образи» (1978) і «Життя як день» (1992). Співачка створила свою вокальну школу, виховала чудових співаків, які нині виступають у багатьох театрах

Євгенія Мірошниченко вела активну громадську діяльність, заснувала в 2002 році Міжнародний благодійний фонд свого імені. Останні п’ять років присвятила створенню в столиці камерного оперного театру «Мала опера», покликаного знайомити з маловідомим класичним репертуаром і сучасними творами, а також дати можливість молодим співакам працювати в Україні.

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ (1929 – 1992)

критик, літературознавець, поет, перекладач, дисидент

Народився в селі Половинкине на Луганщині. Так як батьки були незаможними селянами, родину не розкуркулили. Окрім Івана, в ній було ще двоє дівчат – Марія (1932 р.н.) й Надія (1936 р.н.). Через хворобу батька забезпечувала родину мати, Меланія Іллівна. Щоб урятувати дітей від голодної смерті, вона подалася на заробітки на Донбас.

ivan_svitlichniy_internet_baner_1

Іван Світличний закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу, а згодом – з відзнакою філологічний факультет Харківського університету. Хоча вчитися юнакові було важче за інших: у 1943 році йому вибухом відірвало пальці на обох руках.

Із 1952 до 1955-го Іван Світличний – аспірант в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка. Але його дисертацію «Рухома естетика» до захисту не допустили, бракувало в ній «марксистсько-ленінських постулатів». Працював у двох наукових інститутах, редакції журналу і видавництві «Наукова думка». Через громадянську позицію його переслідували карально-репресивні органи. Втративши під тиском КҐБ роботу, змушений перебиватися випадковими заробітками, публікувався під псевдонімом або чужим прізвищем. Попри все, залишався одним із найвідоміших критиків радянського режиму.

На початку 1960-х – серед найактивніших учасників національно-демократичного руху. Брав участь у створенні Клубу творчої молоді «Сучасник» – першого осередку шістдесятників у Києві. Налагодив стосунки з діаспорою й перебував біля витоків самвидаву. У творах звертав увагу на злочини радянського режиму, передовсім Голодомору, який йому довелося пережити.

Уперше Івана Світличного арештували 1965-го за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді». Звільнили за браком доказів.  Другий арешт – 1972-го у так званій «справі Добоша» за звинуваченням у зв’язках із «закордонними націоналістичними організаціями». Слідство тривало вісім місяців, вирок Київського обласного суду – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. У таборах став одним із лідерів руху опору в’язнів, брав участь в акціях протесту, голодував, одне з голодувань тривало 56 діб.

Із табору Іван Світличний вийшов 1983-го – важкохворим, але не зломленим. «Все краще в мені – це Іван. Усього кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору», – писав поет Василь Стус.

КАТЕРИНА БІЛОКУР (1900 – 1961)

видатна художниця

Народилася у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли і навіть не хотіли пускати до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала, а ще грала у сільському театральному драмгуртку. Двічі намагалася вступити на навчання, але отримувала відмову через відсутність свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і дозволили займатися улюбленою справою.

bilokur_katerina_internet_baner

У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померло понад 3,5 тис. осіб. Можливо, саме мрія стати художником дала сили Катерині Білокур пережити геноцид. Сама вона про це публічно не згадувала протягом багатьох років. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку Катерина обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33 рік…».

Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Художницю запросили у Москву, а згодом її твори постійно експонувалися.  В 1946-1947 роках родина Білокур змушена була пережити ще один голод. Збирали останні колоски на колгоспному полі. Під впливом побаченого Катерина Білокур пише картину «Цар-Колос», яка стала вінцем її творчості.

«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав Пабло Пікассо, побачивши в 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле».

Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ані її сільського скромного способу життя, ані творчого запалу. Творчий доробок Катерини Білокур налічує 82 картини. Вони й сьогодні вражають своєю неймовірною красою і дивовижною майстерністю авторки.

АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ (1922 – 2014)

письменник, мемуарист, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка

Народився на хуторі Гараськи на Полтавщині, у заможній родині вчителя Андроніка Гарасюти. Мати Анатолія була дочкою священика. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб вберегти їх від репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони отримали прізвище покійного сільського вчителя – Дімаров. З ним і довелося прожити життя у радянській державі. Лише на восьмому десятку років, вже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам у автобіографічному творі «Прожити й розповісти».

anatoliy_dimarov_internet_baner

Війну Дімаров пройшов на фронті та у партизанському загоні, був поранений. Пізніше працював у газеті «Радянська Волинь», навчався у Літературному інституті імені Горького в Москві та у Львівському педагогічному інституті. Належав до Спілки письменників України.

Журналістка Наталія Малімон написала про почуте від Анатолія Дімарова про Голодомор: «Пригадую, як з гумором розказував, що якось у їхню хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою… Він вже не міг говорити, щось белькотів. «А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так з молодшим братом Сергієм злякалися, що висадили вікно разом із рамою!» – сміявся з печаллю в очах Анатолій Андрійович».

Дімаров одним із перших у радянській літературі підняв тему голоду 1932-1933 років в Україні. Написав про це в романі «І будуть люди» (1964). Письменник весь час намагався доносити життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Репресивні органи не стали переслідувати популярного прозаїка – ветерана та інваліда війни. Але цензура постійно препарувала його твори, викидаючи сотні сторінок, обриваючи цілі сюжетні лінії. Так сталося і з книгою його життя, історичним романом «Біль і гнів», присвяченим долі українського народу в ХХ столітті. Тільки через 45 років після першої публікації Дімаров відновив у ньому викреслені сторінки. 1982-го за цей твір нагороджений Шевченківською премією.

ДМИТРО БІЛОУС (1920 – 2004)

поет

Народився в селі Курмани на Сумщині у багатодітній селянській родині, де зростало одинадцятеро дітей. У розпал Голодомору 1933 року Курмани були занесені на «чорну дошку». Від смерті Дмитра врятував старший брат, який працював у Харківській трудовій колонії Антона Макаренка. Саме туди і потрапив майбутній поет. Однак, видіння пухлих односельців та мертвих з голоду на українських шляхах і дорогах залишилось із ним на все життя. За збірку «Диво калинове», видану 1988 року, удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.

dmitro_bilous_internet_baner

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО (1927 р.н.)

відомий громадсько-політичний діяч, дисидент, політв’язень

Народився в селі Хрипівка на Чернігівщині в селянській родині, був найстаршим із чотирьох дітей. Від голодної смерті навесні 1933 року їх врятував батько, приховавши трохи картоплі в ямі під стежкою. Буксирна бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, а на стежку уваги не звернула. Яму відкрили навесні 1933-го, картопля згнила, стояв страшенний сморід. Однак, її вичерпували у ночви, заливали водою, перетирали і з того відстоювався крохмаль, з якого пекли млинці. Таким чином й врятувалися.

levko_lukyanenko_internet_baner

Закінчив юридичний факультет Московського університету, якийсь час працював на державній службі. 1958 року він стає співзасновником таємної, опозиційної до режиму Української робітничо-селянської спілки. За це засуджений до розстрілу, який замінили 15 роками ув’язнення. Вийшовши на волю, вступив до правозахисної Української гельсінської групи. Новий вирок — 10 років таборів і 5 років заслання. У таборах продовжив боротьбу з «імперією зла», брав участь в акціях протестів політв’язнів, оголошував голодування.

Один із творців незалежності України, співавтор найважливіших державних документів «Декларації про державний суверенітет України» й «Акту проголошення незалежності України». Голова асоціації дослідників голодоморів в Україні.  Ця організація стала першою, яка збирала свідчення очевидців і повертала пам’ять про геноцид 1932-1933 років.

 

Читайте також

В Україні з’явиться одна з найбільших в Європі вітроелектростанцій
Україна
0 shares0 views

В Україні з’явиться одна з найбільших в Європі вітроелектростанцій

vidia.ua - Жов 19, 2017

Міжнародна компанія EuroCape New Energy Limited наступного року на березі Азовського моря розпочне будівництво ВЕС потужністю 500 мегават. З початку 2018 року на…

Бізнесмени зі США передали $30 000 на обладнання для дитячої лікарні  Охматдит
Україна
0 shares0 views

Бізнесмени зі США передали $30 000 на обладнання для дитячої лікарні  Охматдит

vidia.ua - Жов 19, 2017

Американська торговельна палата в Україні передала $30.000 на придбання обладнання для Національної дитячої лікарні «Охматдит». Про це повідомляє VIDIA із посиланням на Facebook-сторінку…

Можемо показати приклад: Кардіохірург зі США про зміни в системі української медичної світи
Світ
0 shares0 views

Можемо показати приклад: Кардіохірург зі США про зміни в системі української медичної світи

vidia.ua - Жов 19, 2017

Василь Лончина – українець, що народився і виріс в Америці (м. Детройт). Там отримав медичну освіту і кілька десятиліть практикував кардіохірургію та провів…