Де мама. Про що мовчить остання єврейка у місті, яке колись звалось «галицьким Єрусалимом»

Оповідач: Мариняк Іванна Стефанівна, 1926 р. н.
Інтерв’юер: Стрільчук Василь Михайлович.
Дата інтерв’ю: 8. 12. 2001 р.
Місце інтерв’ю: м. Броди, вул. 22 Січня, 64.

[…]

— Як ставились німці до євреїв?

— Жидів били (вбивали, — С.В.). Чи їх лапали, чи вони втікали і їх били, бо я бачила в місті побитих жидів.

Біля Бродів, де пост ДАІ, недалеко від бомбоскладу, там був парк, де німці вбивали жидів. Коли ми ходили туди дивитися, то бачили, як там витікала кров з-під землі.

[…]

— Чи вижив хтось з євреїв після німецької окупації, чи проживав у Бродах після війни?

— Полінер Софія Соломонівна 1925 р. н. (1927 р. н. за паспортом). Сім’я проживала в селі Пониковиця. Німці привезли їх до Бродів. Коли вбивали її матір, то вона втекла, бо була дуже маленька на зріст.

[…]

Софія

Маленька і крихітна, на м’якому кріслі пані Софія виглядає як горошина на долоні. Сидить, спокійно опустивши руки на покривало. Поруч — дбайливий внук, котрий щойно погодував стареньку. Тонке сиве волосся жінки сховане за блакитною шапочкою, на обличчі сяє усмішка. Тендітні пальці погладжують дитячу іграшку, що лежить на колінах.

— Коммен зі ессен! — раптом, ошелешивши нас, вимовляє жінка на їдиші.

Kommen Sie essen. Завдяки тому, що бродівський їдиш германізований, я розумію, що Софія Соломонівна запрошує нас поїсти.

— Ні, дякую, пані Софіє, — відповідаю їй простою німецькою. — Ми прийшли до вас. Хочемо поговорити. Я хотіла запитати про довоєнні Броди. Ви пам’ятаєте місто раніше?

Жінка щиро усміхається, випромінюючи світло. Але відповіді немає, погляд її блукає стіною.

DSC_8143

— Ви можете спробувати, звісно, але вже півтора року вона нічого не пам’ятає. Їй 92, вона має хворобу Альцгеймера, — каже внук. — Сенільну деменцію. Вона вже не може ходити, не може адекватно сприймати реальність.

— Софіє Соломонівно, на якій вулиці ви жили? — не здаюсь я.

Софія Соломонівна мовчить, міцно обійнявши іграшку. Ніби адресуючи своє питання їй, вигукує:

— Где мама? Где? Кричи: «Мама, мама!». Гоп, гоп, гоп! — не реагує жінка.

— Софіє Соломонівно, скільки вам років?

— Гоп, гоп, гоп! — підкидає іграшку догори. — Гоп! Де мама?

Продовжую робити спроби, але врешті розумію, що це не має сенсу. Пам’ять втрачено.

— Ех, Софіє Соломонівно, — зітхаю, — я так багато хотіла у вас розпитати.

DSC_8143

Про те, який вигляд мали Броди до війни

До Другої світової війни відсоток єврейського населення цього містечка на Львівщині сягав 89. Броди були розташовані на перетині імперій і звались «галицьким Єрусалимом», або ж «Трієстом на континенті». Кожна друга хата була єврейською.

— За Польщі та вулиця називалася Лєснівська, вона тягнулася з двірця аж до села. Там ми жили, — 87-річна пані Надія Піняжко показує рукою в бік вікна і згадує свою вуличку у Бродах. — Біля церкви Юра треба йти наліво, ви знаєте. То там. Наш будинок був звичайний одноповерховий. Там жили мої батьки, я і мій брат.

Вже понад шість десятиліть пані Надія не живе в Бродах, втім, добре пам’ятає містечко. Ми сидимо у її львівській квартирі. В кімнаті добре напалено — стара піч прогріла грубі стіни.

Броди були розташовані на перетині імперій і звались «галицьким Єрусалимом», або ж «Трієстом на континенті». Кожна друга хата була єврейською

— У кожній другій-третій хаті жили євреї, — каже пані Надія. — Її сиве волосся ледь спадає на все ще вродливе обличчя, а глибокий погляд видає легке хвилювання. — В нас по сусідству теж. Нерідко то були бідні будинки. Підлога під ногами прогиналася, нічого вдома не було. Але наші сусіди ще тримали магазин. Треба було подзвонити в дзвоник, відкривалися двері, тоді господарка виходила з кухні і щось продавала.

— Там, де церква, раніше була школа. Буквально на розі, де посередині парк. За Польщі казали Райківка. Колись у школі дуже добре вчили релігії. Пам’ятаю, як ми йшли до першого причастя 1939-го року. Ми мали перший раз висповідатися, а тоді йти до школи. Всі дівчата були вбрані в біле. Я теж мала гарну білу суконку. І навіть вельон такий, лілію з паперу зроблену. Коли ми вернулися до школи, нам зробили сняданє — какао нам давали. Я тим какао посмарувала суконку, — спалахує сміхом пані Надія. Ніби торкаючись тої сукні, жінка поправляє ковдру.

— Поляки знущалися з нас. Коли розвалилася Закарпатська Україна, то одна полька підійшла до мене в школі і копнула зі словами: «То за вашу Закарпатську Україну!».

Викладали в школі польською, але багато хто говорив «по-жидівськи». Як і наша Надія Піняжко, хоч вона і українка. Пізніше її внук — архітектор Тарас Піняжко — робитиме спроби реалізувати план збереження єврейської синагоги в Бродах, який ще до незалежності України розробив працівник інституту «Укрзахідпроектреставрація» Семен Цимбалюк. План передбачав створення у Бродах Музею юдаїки як філії львівського Музею історії релігії, втім проект був виконаний лише частково і синагога досі не використовується за призначенням. Стоїть в руїні — коштів у міста на її реставрацію нема.

— Жиди вчилися з нами, хоч мали й окрему школу. В нас була одна велика лавка, і нас сиділо там, може, дев’ятеро. Я з поляками не дружила. Дружила з жидами. Жидами і українцями. В мене були дві подруги — Люся і Еся. Така гарна була та Люся. Мала великі очі. Чооорні, — затягує пані Надія. — А Еся вже трохи повна була. Була ще з нами Стефа, українка, так ми четверо дружили. Люся по моїй вулиці мешкала. Ми до неї ходили, бо їй з Америки прислали красиву велику ляльку. Вдома було ліжко, дзеркало, шафа. Бідно жили. Купляли трошки цукру, муки, каші. Та й все. В них був звичайний дім, але інколи він працював як заїжджий двір. Люди приїжджали зі села продавати на ярмарок овочі, цибулю, кури, гуси. То вони заїжджали фірою на подвір’я і там ночували. Так сім’я заробляла.

— Прізвище нашого сусіда було Бергер. Сподик його називали. Жиди ходили по місту продавали помаранчі. Якийсь поляк почав виправляти єврея, що той неправильно каже «помаранчі», а той йому: «Поцалуй мнє в дупе!».

Так то було.

Продовження репортажу читайте на The Ukrainains.

 

Автор: Олеся Яремчук

Фото: Ірина Середа


Новини партнерів